А дракона ми так і не перемогли

18 лютого 2014 року було і залишиться, мабуть, найстрашнішим днем у моєму житті. І найдовшим, бо тривав цей день декілька діб...

Читаю у стрічці спогади про те, як хлопці билися, як хтось поїхав додому за пневматичною гвинтівкою. Пригадую, звісно, палаючий БТР... Я ніби все пам'ятаю.

Але особисто у мене в ті години, дні, вже зовсім не було відчуття двобою. Не було найменшої ілюзії того, що я можу чинити якийсь гідний, помітний спротив цьому чорному морю шоломів, озброєним та навченим людям (але так було не завжди - бачили б ви моє щасливе обличчя типу "я у мами революціонер!" навіть після першої кумедної спроби "штурму" Кабміну ще у листопаді) . Не було і відчуття себе як частини величезного натовпу (пам'ятаєте цю ейфорію у морі людей, що вийшли 1 грудня, скажімо?) - бо натовп розсмоктався, людей ставало все менше і менше. Я ще шукала декого, хто здавався мені тоді абсолютно залізним - ох, важка ситуація, але він-то точно скаже, що відбувається і що нам робити. Але він був поза зоною, а його друг відповів мені, що "...нас поки що не буде в Києві".

Неповторне відчуття приреченості, безпорадності, повної безнадії.

"...Шановні жінки та діти, просимо вас залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція. Шановні жінки та діти, просимо вас залишити Майдан Незалежності, на якому буде проводитися антитерористична операція..."

Але - ні, звісно, ні, ні, дякую. Я просто тут постою.

Це той розгублено-приречено-апатичний стан, у якому люди лягають під танки на площах, мабуть. Або - так, йдуть Інститутською під снайперським вогнем (ні, мене там не було, о 5-6 ранку 21 лютого я поїхала додому спати і проспала до темряви). Бо є надія, що хоча б смерть щось змінить. Хоча б вона. А якщо теж ні - то ок, ок, нічого страшного, я все одно тут постою, бо, на жаль чи на щастя, піти звідси я не можу.

На війні так не буває. На війні діють якісь закони збереження живої сили або її раціонального розходування принаймні, на війні ти хоч чимось - але озброєний, на війні... Все інакше, абсолютно все.

І війна так не флешбечить, як не дивно. А от до лютого 2014 року я повертаюся щоразу, як опиняюся в урядовому кварталі.

Сходжу сьогодні на Інститутську з малим, мабуть. Він там вже був - і вимагав пояснень. Ну, я і пояснила йому, що там сталося. Як могла. Йому два з половиною роки - тому я сказала йому, що людей, портрети яких він бачить навколо і яким він зненацька вирішив залишити свою повітряну кульку, колись "з'їв дракон".

Я не казала лише, що дракона ми так і не перемогли.