Карантин і діти. Як не стати істеричкою

Раніше я засуджувала нервових матусь, які кричать, а тим більше б'ють своїх дітей з приводу і без. Адже завжди про все можна домовитися навіть з дитиною і вирішити будь-яке питання мирно. Мені було так шкода цих дітей, адже вони не можуть протистояти дорослим: ні фізично, ні емоційно. Тепер я перетворилася в одну з цих матусь.

Більше місяця як наша сім'я самоізолювався. Як же я лаяла і картала себе за всі ті негативні слова, думки і дії, які були спрямовані на мого трирічного сина Матвія під час карантину. Звичайно, він отримував у справі, але моє роздратування, гнів і злість не знали кордонів. Почуття безпорадності супроводжувало щодня.

Спочатку були істерики у сина, потім у мене. Він був позбавлений соціального життя: садок, де друзі, заняття, вихователі, тренування в басейні, ігрові кімнати в торгових центрах, молочний коктейль та кексик в кафе, парки з ігровими майданчиками, зоопарки, навіть традиційний недільний похід до супермаркету викликав у нього захоплення. Ми з чоловіком намагалися робити його дитинство щасливим, насиченим, радісним. А тепер він позбавлений цього. Найскладніше пояснити йому, чому ми весь час сидимо вдома, гуляємо тільки біля під'їзду і не їздимо до бабусь, чому не можна підходити до інших дітей і обмінюватися іграшками як раніше.

Всі ці заборони і обмеження сильно впливали на Матвія. Він став плакати з будь-якого приводу, кожну хвилину вимагати увагу, кричати, психувати, кидатися іграшками, їжею, ламати все, свідомо робити капості. Спочатку я на це реагувала спокійно, намагаючись його заспокоїти, поговорити, переключити увагу, але чим далі, тим його «витівки» ставали винахідливішим, а рівень мого терпіння стрімко котився до нуля.

Я стала жорстокою, орала, ставила у куток, кілька разів ударила по попі (за що потім просто знищувала себе). Я навіть не підозрювала, що можу такою бути. Наші відносини з сином нагадували гойдалки: спочатку він не слухався, балувався, я кричала на нього, карала, а потім ми заспокоювалися і я гладила, цілувала його, а Матвій слухняно сидів у мене на ручках. Від таких коливань ставало ще гірше. Ми були емоційно виснажені.

А потім я зрозуміла, що моя поведінка була в корені неправильною, навіть коли він вів себе так, як ніби в нього хтось вселився. Це я доросла, я розумніша, досвідченіша. Я усвідомлюю серйозність ситуації, яка зараз в світі, а він ні. Я хочу від нього слухняності і розуміння як від дорослої людини, а йому всього три - енергія б'є через край і виходу їй немає. Відповідно, мені потрібно бути більш поблажливою до сина, а головне - завжди, в моменти кризи, пам'ятати: віе найрідніша людина, я люблю його більше за всіх разом узятих.

Тому я дала йому можливість робити все, що він хотів і не лаяти за це. Розсипав на підлогу насіння - беру два віника, закликаю допомогти і спокійно кажу: «Ти засмутив маму». Спочатку він питав: «Я покараний?» «Ні, ти засмутив маму, якщо є бажання, допоможи мені зібрати». І так у всьому. Потім він сам вже задавав питання: «Мама, я тебе засмутив, що розлив воду? «Так, Матвій». "Я не хочу тебе засмучувати. «Тоді більше так не роби». "Не буду". І головне в такі моменти усвідомлювати, що дитячі пустощі - це дрібниці, про які ніхто не згадає, а негатив, який ви на свою дитину виливаєте, не забудеться.

І ось я повернулася до свого переконання, що згоди можна досягти мирним шляхом. Але тепер я краще почала розуміти свого сина і себе. Ми до сих пір проходимо цей іспит, як і всі сім'ї, але зараз ми дійсно стали однією командою, а не воюючими противниками. Спробуйте і ви. Хоча, звичайно, кожна ситуація і дитина індивідуальна. Але це ваша дитина, а значить ви обов'язково знайдете правильний спосіб без застосування сили і агресії владнаєте будь-яку ситуацію. Не перетворюйтеся в незадоволених матусь. Успіхів!

Маргарита Лещенко