Коли кияни нарешті займуться своїм містом

Ми живемо в прекрасному Києві. Це місто з чудовим ландшафтом, глибокою історією і чуйними жителями. Ми його любимо за затишок, милу неквапливість і за приголомшливу природу, парки і водойми.

Але, як в будь-якому мегаполісі, в Києві постійно виникає безліч проблем, особливо в соціально-гуманітарній сфері. Зараз бачу, що проблеми не вирішуються. Я вражений ситуацією, яка склалася в нашому суспільстві. Ми закриваємо очі, коли взимку по вулиці йде пенсіонер в одязі не по сезону. Навіть не звертаємо увагу, коли контейнер для скла набитий пластиком і папером. Не знаємо, як допомогти людині, який поперхнувся або йому стало погано. За фактом недоступна нормальна ургентна медицина для неспроможних верств населення. У людей недостатньо знань і слабо доступна інформація про більшість соціально значущих ініціатив і можливостей.

Це все прості речі, про які ми могли б подбати і самі. Але немає. Все тому, що суспільство звикло перекладати всі проблеми і турботи на державу. Відлуння совка? Природно. Також можна "звинуватити" в цьому і технічний прогрес. Цивілізація не стоїть на місці, а стрімко розвивається. З прогресом, природно, повинна паралельно йти модернізація, як технічна, так і соціальна.

У всі питання держава зі своєю занадто складною структурою прийняття рішень вплутуватися не буде. У розвинених містах і країнах частина рішень на себе бере суспільство. Точково, по ходу виникнення проблем. Тому що саме на самому низовому рівні, на рівні самих жителів, в першу чергу проявляються слабкі місця, які можуть потрапити в державні та муніципальні програми розвитку лише при вдалому збігу обставин. Або тоді, коли це комусь вигідно.

Так, Київ прекрасне місто, але потрібно їм почати займатися. Сформувати меседж для влади і зрозуміти, на що саме ми, як жителі, здатні. 
Скільки можна писати про екологію, якщо ми не хочемо сортувати сміття, купуємо воду в пластиці і викидаємо тисячі стаканчиків з-під кави. Нам шкода хворих дітей, але ми нічого не робимо. Ми зітхаємо з приводу незахищеності людей похилого віку та інвалідів. Ми ковтаємо хамство на вулицях, і несемо чергові 100 грн "на штори" в школу наших дітей. І що далі? Мріємо покинути це місто і переміститися туди, де цим питання вже вирішені. Так, почуття невлаштованості і незахищеності не викликає у людей бажання жити в місті і ростити в ньому дітей. І не замислюємося про те, що ми, соціум, здатні і повинні на це вплинути.

Взято з Facebook 

Фото: Facebook