Олексій Юренко: «Я не чекаю. Я беру і роблю»

Це інтерв’ю — не просто розмова, а глибоке занурення у справжню людську історію. У ній є дитинство, мрії, історії з життя, евакуація з тримісячною дитиною під наглядом дрона — і шалене бажання створити дім не тільки для себе, а й для інших.

Олексій Юренко — будівельник із характером лідера і серцем волонтера. Він не чекав, поки хтось допоможе — він став тим, хто допомагає.

Про війну, втрати, відбудову, внутрішню перебудову і мрію, яку ніхто не зруйнує — читайте в матеріалі.

— Олексію, яким ви були хлопчиком? І яким було ваше дитинство?

Я був розумним, дуже допитливим хлопчиком. Моє дитинство минуло в самому центрі Києва — на Рейтарській, 35 Б. Саме там почалася моя історія. Ми жили у комунальній квартирі, звичайною родиною: мама, тато, старша сестра і я. Це були не розкішні часи, але дуже теплі.

Одне з найперших і найяскравіших спогадів — як у три роки я прокинувся і побачив, як сонце заливає балкон. У нашій кімнаті, біля стіни, стояло моє маленьке ліжечко. Мама щоранку відкривала фіранки — і все приміщення наповнювалося світлом. Я досі пам’ятаю це тепло.

— Ви згадали про старшу сестру. Якою була ваша родина?

Моя сестра — старша на 13 років, тож вона для мене завжди була як друга мама. Мама працювала в громадському харчуванні, була замвиробництвом. Тато — у правоохоронних органах. Жили скромно. Їжа завжди була, мама приносила з роботи якісь смаколики. Але багатств не було — ну які багатства в ті часи? Комуналка, спільна кухня, чотири родини в одній квартирі. Проте було відчуття затишку. Ми завжди були разом.

Мама… Вона вкладала в мене доброту, любов до людей і тварин. Вона — мій великий світ. Коли її не стало, я це дуже відчув. Це був мій біль і моя точка переосмислення.

— А чим ви захоплювалися в дитинстві?

Машинки. Я з ними засинав і прокидався. Колекціонував, уявляв, що вони справжні. 

Навіть зараз у мене троє синів — і молодший, трирічний, спить з іграшковими машинками. Кожного дня я купую йому нову. Думаю, він найбільше схожий на мене.

— Ваш шлях до будівництва був очевидним з дитинства?

Ні, спочатку я хотів стати, як батько. У 2003 році готувався вступати до Служби безпеки України. Але не пройшов конкурс. Потім мама захворіла — у неї стався інсульт. І тоді я пообіцяв їй, у лікарні: «Я зроблю все, щоб ти мною пишалася». Вступив до університету, закінчив, приніс мамі диплом. Але за спеціальністю не працював — життя пішло інакше.

На другому курсі я одружився, народилась дитина. Потрібно було заробляти. Спробував себе у брокерстві. Потім — у ремонтах. Це був 2005 рік. І ось із того моменту — пішло-поїхало. Я зрозумів: будівництво — це моє.

— Пригадуєте свою першу велику роботу?

Так, мені було 20. Один знайомий запропонував очолити оздоблювальні роботи в бізнес-центрі. Я взагалі тоді не знав, чим штукатурка відрізняється від шпаклівки, але зібрав бригаду з десяти людей — і зробив. Це був виклик, але він сформував мене. Саме там відчув, що я — у своїй стихії.

— Ви згадували про першу машину. Це теж особлива історія?

Так. Першу машину мені подарував батько, але перед тим три роки я її мив. Вона стояла в гаражі, а я щоразу просив: «Па, можна помити?» Я не просто мив її — я мріяв про неї. Коли отримав — це було заслужено.

З восьми років я вже сидів за кермом, а у 12 їздив по району. У 13 — уже «викрадав» машину, щоб здаватися дорослим. Якось навіть сестру на КПІ відвіз. Було страшно, подушку підкладав на сидіння, щоб вище здаватися. Але то був адреналін, відчуття свободи. Поліція зупиняла — тоді ще міліція — але все якось проходило. І ось уже 20 років я за кермом. Без ДТП. Хіба штрафи за паркування.

— Війна. 24 лютого. Як все почалось для вас?

Я прокинувся від вибухів, які були в Києві, але тоді я ще не вірив, що це серйозно. Зібрався заправити машину — а на трасі вже був колапс. Увечері ми вирішили залишитись. Але 28-го лютого вони вже були у нашій Бузовій на повороті. Ми були в окупації, залишились без світла, без води, без зв’язку, пробули там до 5 березня. Найменшій дитині три місяці, запаси закінчуються і ми вирішили їхати. На той момент нам допомогли хлопці з тероборони. Один із них підняв дрон і провів нас через поле, під мостом на Житомирській трасі. Я зібрав 9 машин, і ми поїхали під супровід дрона, в той час яким нам чітко сказали і це було диво. Далі — всі ми бачили, скільки сімей було розстріляно…

— Куди ви поїхали після евакуації?

Спочатку — до Вінниці. Потім — до Чернівців. І там почалась моя нова історія. Благодійна. Ми потрапили у волонтерський хаб. Без зайвих слів — просто працювали. Допомагали. Вантажити, розвантажували, сортували. А потім вирішили зробити більше.

Я побачив: військовим не вистачає транспорту, переселенцям — житла. І ми вирішили: створимо мобільні будинки. Своїми руками. Узяв склад, розробив проєкт на основі будівельних побутівок. За 2–3 тижні зібрали перший дім. Приїхали журналісти. Була презентація.

 Я поїхав у Київ із повним пакетом документів. І знаєте — у відповідь почув мовчання. Не цікаво. «Нам дають німці, поляки, США». А чому свої — не потрібні?

— Це було розчарування?

Так. Я тоді відчув: система не підтримує тих, хто дійсно хоче щось робити. Я бачив тендери, корупцію, зокрема й довкола лікарень, гуманітарки. Людям кажуть: «Чекайте європейських коштів». А потім показують 50 модульних будинків — і все. А ще 500? А ще тисячі, які чекають…

— Ви говорите про людяність. Що це для вас?

Це — основа. Все тримається на людях. Люди працюють, платять податки, годують економіку. І якщо до них по-людськи — вони віддячать. А якщо кидати їх у гуртожитки, школи, дитсадки без жодного комфорту — це неправильно. Я вірю: ми можемо створити своє. Я не топовий забудовник, але вмію робити. Я знаю, що можу. І я ще повернусь до цього проєкту. Бо він — про гідність.

— У вас був ще один важливий етап — історія з «Охматдитом». Розкажіть детальніше.

Мій добрий друг Ігор Корж організовував благодійний вечір задля реконструкції бомбосховища Охматдит, до якого я долучився, та був присутній, але тоді не встиг нічого придбати на благодійному аукціоні. Саме тоді, щось у мені зрушилось, я згадав свою історію, коли був маленьким, мене лікували в «Охматдиті», і це місце залишилось у моїй пам’яті — і коли почув, що потрібна допомога, просто не міг пройти повз, адже діти потребували допомоги.

Я звернувся до Ігоря — і так розпочалася наша співпраця. А з неї — і моя історія повернення до «Охматдиту», цього разу з іншого боку: як людина, яка може допомогти.

— Який вигляд мало сховище на той момент, коли ви приїхали?

Підвал, у якому мали перебувати хворі діти — був у жахливому стані. Сирість, грибок, занедбаність. Це було не сховище — це було місце, в якому не те що перебувати, дихати було важко. І мені навіть не потрібно було думати. Я сказав: «Робимо». Без жодних планів, без погоджень. Просто — починаємо завтра.

(Фото До)

Ми зробили все: світло, гідроізоляцію, підлоги, санвузли, фарбування, обробку — повністю оновили простір. Своїми силами. За свої кошти. Бо це — діти. Бо це — життя.

(Фото Після)

— Ви вже мали досвід зіткнення з байдужістю системи. Як було цього разу?

Цього разу ми все зробили дуже швидко. І, мабуть, саме тому це було успішно. Я не чекав ні дозволів, ні бюджетів, ні паперів. Бо коли стріляють по лікарні, а діти спускаються в підвал — не до тендерів. Цього разу не було конфліктів. Можливо, тому, що ми просто взяли й зробили — поки інші чекали, думали чи погоджували.

— І що для вас означала ця блага справа?

Це була не просто робота. Це було повернення. У прямому й символічному сенсі. Колись я лежав у стінах цієї лікарні як дитина, яка потребує допомоги. А зараз — повернувся туди як людина, яка може щось змінити. Для мене це було дуже особисто. Дуже чесно. І дуже важливо.

— Ви багато говорите про родину. Яку роль у вашому житті відіграв батько?

Мій батько — це людина із системи старої школи. Він працював в органах за часів Радянського Союзу. Після розпаду — вийшов на пенсію. Але, як кажуть, без діла не сидів. Два роки був без роботи, а потім його запросили на роботу до новоствореної установи в одній з адміністративних будівель.

Я пам’ятаю, як він одного разу взяв мене з собою. Це був десь 1992 чи 1993 рік. Ми піднялися на 17-й поверх податкової — тоді для мене це здавалося неймовірною висотою. Я був вражений краєвидом на Київ. Цей образ досі перед очима. Пам’ятаю й сам кабінет: невеликий, задимлений — чоловіки працювали, нервова атмосфера. Робота — напружена, стресова.

Але батько там надовго не залишився. Він прийшов додому й сказав мамі: «Я не розумію, що зараз будується. Це не моя система. Я відпрацював своє — тепер допомагатиму тобі». І справді — він почав більше часу приділяти родині, підтримував маму, яка працювала в сфері громадського харчування. Вони були міцною командою. І я, дивлячись на них, навчився відповідальності. Не від слів — від вчинків.

— Ви дуже тепло згадуєте батька і місця, пов’язані з дитинством. Ви досі туди повертаєтесь?

Так. Я дуже люблю це місце — район Львівської площі. Тут для мене особлива енергія. Тут — Пейзажна алея, одне з улюблених місць, де часто гуляє молодь. Ми з дружиною й дітьми теж іноді приїжджаємо туди. Рідко, але кожного разу — ніби повертаєшся додому.

Щоразу, коли буваю в центрі, хочеться зайти на Рейтарську, до того самого будинку, де я виріс. Але чомусь — не виходить. То часу немає, то щось інше заважає. Можливо, просто психологічно не готовий. Але от під час цієї зйомки з вами — вперше за багато років з’явилась така нагода. Це особливе відчуття.

— Ви залишились у Києві після початку повномасштабного вторгнення. Чому?

У нас була можливість виїхати за кордон. Ми з родиною тимчасово перебралися до Чернівців. Друзі телефонували, кликали до Польщі, до Німеччини. Я сказав: дайте мені кілька днів подумати.

І я вирішив, що моє місце — тут. У Києві, в Україні. Бо якщо всі виїдуть — хто буде її будувати? Хто відновить усе? Я — будівельник. Це моє. І я залишився.