Оприлюднено архів першого президента УНР в екзилі

Майбутній президент УНР з'явився на світ в 1879 році у дворянській сім'ї козацько-старшинського походження. Закінчив знамениту Колегію Павла Галагана, пізніше — юридичний факультет Київського університету, був двічі заарештований за участь в студентському русі і висланий на Полтавщину під «гласний нагляд» поліції.

Після закінчення університету молодий юрист служив присяжним повіреним і мировим суддею, в 1905-му стає одним з лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії.

З 1917 року Лівицький — член Української Центральної Ради, в період Української держави знаходиться в опозиції до гетьмана Скоропадського. Під час правління Директорії УНР Андрій Миколайович займає пости міністра юстиції, очолює МЗС, а після поразки республіки емігрує до Варшави. Аж до 1926 року він очолює уряд УНР в екзилі, перебуваючи під постійним наглядом польської поліції.

Після вбивства в Парижі Симона Петлюри Лівицький був обраний головою Директорії УНР або, точніше, Державного Центру УНР в екзилі. У 1948 році з ініціативи Андрія Миколайовича була створена Українська Національна Рада, яка об'єднала різні українські політичні сили. Тоді ж був офіційно введений пост президента УНР в екзилі, який соратник Петлюри займав аж до своєї смерті в німецькому Карлсруе в 1954 році. Цікаво, що в 1967 — 1989 роках главою УНР був син Лівицького — Микола, а його наступник — Микола Плав'юк в 1992 році урочисто передав свої регалії першому обраному президенту України Леоніду Кравчуку.

В незалежній Україні фігура Лівицького не надто відома, хоча Національний банк свого часу випустив ювілейну монету на його честь, а в провінційних Прилуках встановлено меморіальну дошку першому президенту УНР.

Так чи інакше публікація Центром досліджень визвольного руху збірки листів Лівицького стане значним внеском в увічнення пам'яті цього українського громадського діяча першої половини XX століття.

На ілюстрації: президент УНР в екзилі Андрій Лівицький, кінець 1940-х років. Фото: УІНП