Війна. Вона завжди потребує ідейно-мотивованих бійців, впевнених у правоті свого діла

Інтерв’ю з ініціатором і керівником проєкту «Військовий «Кобзар» полковником (запасу) Сергієм Рудюком.

- Що спонукало Вас взятися у 2014 році за популяризацію «Кобзаря» Тараса Шевченка у Збройних Силах України?

- Війна. Вона завжди потребує ідейно-мотивованих бійців, впевнених у правоті свого діла. Але такі не візьмуться нізвідки, таких можна лише підготувати. В тому числі із використанням відповідної літератури. Вважаю шевченківського «Кобзаря» найкращим засобом для патріотичного виховання українських воїнів, як членів нашого суспільства.

- Звідки така впевненість?

- Із власного життєвого досвіду. Адже народився і виріс у часи СРСР, коли все і вся підпадали під ідеологічну обробку комуністичною пропагандою, яка під виглядом «пролетарського інтернаціоналізму» насправді впроваджувала російський патріотизм.  Але манкуртом не став. Завдяки батькам і книжкам з їхньої педагогічної бібліотеки. Там був і «Кобзар» Тараса Шевченка 1961 року видання. Художньо оформлений, ілюстрований видатним українським художником Василем Касіяном,  до речі, учасником Першої світової війни.

- Чого навчав Вас «Кобзар»?

- Відповім без пафосу: любові й ненависті. Любові – до України й ненависті – до історичних ворогів українського народу. Згодом навіть почав складати вірші «у стилі» шевченківських творів.  Якось прочитавши їх, старша сестра моєї мами ознайомила мене зі своїми віршами, антирадянськими за змістом. Там героями були вояки Української Повстанської Армії. Ворогами ж – російські окупанти. Згодом мені розповіли про трагедію її родини по чоловікові, члени яких зазнали грабунку й знущань з боку російських «освободітєлєй».  І про тих  моїх родичів, які зі зброєю в руках виступили проти російських окупантів і загинули у нерівній боротьбі. Але не скорилися. Тоді ж дав собі слово помститися гнобителям за вчинені нашим предкам кривди. Тому і брав участь у боротьбі за незалежність України у 1989 – 1991 роках, і в створенні Збройних Сил незалежної України.

І своїми діями намагався наслідувати героїв історичних творів Тараса Шевченка – козаків та гайдамаків. Тому в 1990 році долучився до створення українських патріотичних громадських об’єднань «Галицька Січ» та «Українське Козацтво». А згодом, у передчутті чергової російсько-української війни,  в 2010 році взявся упорядкувати посібник «Українська звитяга і мужність: Хрестоматія з військово-патріотичного виховання української молоді», надрукований згодом тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан». До цієї хрестоматії увійшли політичні твори Тараса Шевченка «Розрита могила» і «Холодний Яр». До речі, за прикладом книжки «Вишкільний курс. Матеріяли до історії розвитку суспільно-політичної думки в Україні  ХІХ – ХХ ст.»:  Брюссель – Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк – Торонто. - 1975/1976 роки.

- Повернімося до ідеї видання «Військового «Кобзаря».  Хто і яким чином її реалізував?

- Навесні 2014 року до мене зверталися за допомогою члени українських добровольчих формувань, які часом цікавилися військовою літературою для свого вишколу. Тоді ж випадково потрапило до рук Святе Євангеліє кишенькового формату в обкладинці кольорів військового камуфляжу. І тоді подумав, що бійцям  слід мати Євангеліє Українського Народу – «Кобзар» Тараса Шевченка.

- Справа непроста, без допомоги неможливо втілити таку ідею. Чи не так?

- Мою ідею організаційно підтримав перший Міністр освіти незалежної України, Президент Відкритого міжнародного університету розвитку людини (ВМУРоЛ) «Україна» Петро Таланчук, а з фінансуванням допомагав – тодішній Начальник управління військово-патріотичної роботи та сприяння територіальній обороні ТСОУ Юрій Чижмар.

- Видання друком – справа непроста, чи оскільки всі розуміли важливість такої книжки, то з готовністю допомагали?

- Для реалізації проєкту слід було подати у видавництво університету «Україна» тексти й ілюстрації «Кобзаря», з яких виготовляли макет і  книжку. Також необхідно було визначитися з її форматом (у видавництві навіть виміряли розмір кишені у моєму польовому армійському однострої), малюнком камуфляжу для обкладинки. (До речі, відомого нині «пікселя» ММ-14 тоді ще не було, тому, за рекомендацією львівського інженера Юрія Крвавича цю справу залагодила тамтешня дизайнерка Марта Суханя).  Прискіпливо визначався з портретом Тараса Шевченка, писав вступне слово тощо. Начебто все це і просто, але не зовсім. Бо є стандарти друкарського паперу, конкретна сума фінансування, за межі якої не вийдеш. Врешті-решт взявся за текстовий зміст. Справа була нескладна, адже «Кобзар» доступний в електронному вигляді. І тут згадав, що професор ВМУРоЛ Анатолій Павленко якось для співпраці знайомив мене з одним з «шевченкознавців». Тоді одразу ж запропонував йому спільно домогтися впровадження у шкільні програми України навчального предмета «Шевченкознавство».  Погодьтеся, «Кобзар» має там вивчатися у повному обсязі, а не окремими уривками. Адже політичні твори Т. Шевченка  мають вивчатися учнями напам’ять. Це буде корисно і для їхнього патріотичного виховання, і для розвитку пам'яті кожного. Але мою ідею «шевченкознавець» чомусь не  підтримав. Хоча й вказував йому на позитивний досвід грузин, чимало з яких знають напам’ять їх національний епос – твір Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі».

…Так ось, вдруге звертаюся до нього і пропоную долучитися до проєкту «Військовий «Кобзар», оскільки «шевченкознавець» працював у Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка Національної академії наук України.

- Тобто, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка не був ініціатором чи виконавцем такого проєкту?

- Інститут був представлений у проєкті лише своїм працівником, якого запросив неофіційно, як кажуть, на громадських засадах. Але, гадаю, що зробив честь цій академічній установі, помістивши її назву на першу сторінку «Військового «Кобзаря».

- Вам надали бажаний текст «Кобзаря»?

- Так, і на додачу –  добірку афоризмів із поезії Тараса Шевченка, складену Марією Корнійчук і Галиною Карпінчук, яких «шевченкознавець» попросив включити до книжки. Ось вся його допомога у такій справі.

- І що було далі з виданням?

- Взяв із нашої сімейної каси десяток тисяч гривень, як завдаток видавництву, для оплати паперу для друку. Написав також текст звернення до українських воїнів, попрацював над вступною статтею «шевченкознавця», бо вона видалася мені якоюсь «нейтрально-інтернаціональною», а не українською патріотичною. Потім почав перечитував «афоризми», які, чесно кажучи, не сподобалися,  бо мали вигляд безладно висмикнутих обрізків з шевченківських творів на кшталт літературних проб студентів/аспірантів.

Тексту самого «Кобзаря» не вичитував. Знову довірився «шевченкознавцю», через що, чесно кажучи, каюся досі. Бо, на моє здивування, вже після друкування книжки не побачив політичної поеми «Гайдамаки». А ця поема увійшла, як стверджують науковці, до другого прижиттєвого видання «Кобзаря» 1844 року («Чигиринський Кобзар») і з того часу є його складовою частиною.

- Але ж книжка була надрукована. І це – головне…

- Так, «Військовий «Кобзар» був надрукований і запакований для відправлення на фронт. Подарував декілька екземплярів «шевченкознавцю», який раптом знаходить у вступній статті й «афоризмах» деякі помилки. З’ясувалося, що  він мені  дав для друку невичитаний матеріал…

- Хто ще спонсорував перше видання «Військового «Кобзаря»?

- Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»,  Управління військово-патріотичної роботи та сприяння територіальній обороні ТСОУ, кандидат технічних наук, професор Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Анатолій Павленко і… моя сім'я.

- Тобто, проєкт «Військовий «Кобзар» фінансувався лише приватноими особами? Але, даруйте, наскільки мені відомо,  російська пропаганда стверджувала протилежне!

-  Мені відомо про це. Окремі російські та проросійські інтернет-видання, наприклад, rusvesna.su, поширювали провокаційний матеріал «Карманный «Кобзарь» для бойцов «АТО» вместо зимней формы и бронежилетов». У ньому, зокрема, стверджувалося, що «…украинские бойцы современную амуницию и снаряжение получают, благодаря волонтерам, которые собирают пожертвования неравнодушных сограждан. В это же время бюджетные деньги тратятся на карманные сборники стихов…».

- Чому російська пропаганда так люто накинулася на Ваш проєкт?

- Бо відчули його небезпеку для себе. «Хохлы хотят иметь «Кобзарь» Шевченко, пробитый русской пулей!» Так вони відгукнулися на появу книжки.

- Ваше звернення до Українського Воїна на початку книжки теж їм не сподобалося?

- Мабуть. Я ж назвав їхнього «божка» Путіна «миршавим кремлівським карликом».

- Справді, їм це не могло припасти до смаку.

- Схоже, не тільки їм. Бо якось отримав телефонний дзвінок від «шевченкознавця» з проханням дати йому макет книжки. Мовляв, можна у якомусь видавництві організувати дешевший друк ще одного тиражу «Кобзаря». А через якийсь час дізнаюся, що на одній з книжкових виставок був наш «Військовий «Кобзар», але вже без мого Звернення до Українського Воїна.  Ба більше, невдовзі мені сказали, що ініціатор повторного видання оформив на «Військовий «Кобзар» авторські права. І взявся презентувати й тиражувати його, як свій проєкт. Згодом побачив «Військового «Кобзаря» у списку заслуг цього чоловіка, претендента на Національну премію України імені Тараса Шевченка…

- За такі вчинки, безперечно, треба карати.

Р. Мабуть. (Сміється) У дитинстві, крім «Кобзаря» дуже любив перечитувати «Енеїду» Івана Котляревського. У батьківській бібліотеці було прекрасне видання 1969 року, ілюстроване Анатолієм Базилевичем. Там, в описі мандрівки Енея до пекла, можна прочитати:

«Якусь особу мацапуру

Там шкварили на шашлику,

Гарячу мідь лили за шкуру

І розпинали на бику:

Натуру мав він дуже бридку,

Кривив душею для прибитку,

Чужеє оддавав в печать;

Без сорома, без Бога бувши

І восьму заповідь забувши,

Чужим пустився промишлять».

- А Ви з друзями презентували «Військового «Кобзаря»?

- Двічі. Перший раз у Києві, 14 жовтня 2014 року у приміщенні Національного музею Тараса Шевченка. На  цьому заході виступили Тетяна ЧУЙКО, заступник генерального директора Національного музею Тараса Шевченка з наукової роботи, Олександр ЛОТОШ, представник ТСО України, Богдан ЧЕРВАК, керівник департаменту Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Тетяна БЕЛІМОВА, доцент Університету «Україна», Ф. Туранли Гардашкан Оглу, доцент Національного університету «Києво-Могилянська академія», деякі члени Національної спілки журналістів України, українські барди, митці, земляки Т.Шевченка.

-  Гортаючи сторінки, не бачив в переліку упорядника тексту книжки.

- Особисто запросив його на презентацію. Однак він не прийшов.

- А які Ваші спомини про другу презентацію?

- Вона відбулася в серпні 2015 року у Львові, в приміщенні Музею визвольної боротьби України. Під враженням почутого й побаченого на цій презентації художник, дизайнер та просто щирий громадянин міста й держави Роман Дмитрик на своєму блозі висловив цікаву думку: «…Ця зустріч наштовхнула (мене) на, здавалось би, парадоксальну тему – українізація міста Лева за часи Незалежності… Сучасна «реєстрова інтелігенція» Львова обвішана пагонами, званнями та регаліями, на превеликий жаль, анітрохи не змінилася. Вона й далі чемно служить своїм хлібодавцям. А теперішні хлібодавці – це люмпени та маргінали… Як хочеться побачити нову генерацію інтеліґентів Львова!»

- Мабуть, сказане стосується не тільки інтелігенції Львова!

- Схоже, що так. Бо якось прочитав у статті однієї столичної газети на тему «Військового «Кобзаря» приблизно таке: «Полковник Сергій Рудюк ходив від дверей до дверей і просив гроші на видання книжки…».

- Тобто, полковник у військовому однострої дзвонив у двері й просив у господарів покласти в його військовий картуз гроші на видання «Військового «Кобзаря»? Дивною мала би виглядати така картина.

- Якось мій знайомий, теж у званні полковника, виїхав у довготривале відрядження до США. Там його з сім’єю поселили у багатоквартирному будинку. У службових питаннях він їздив у цивільному одязі, нічим не привертаючи зайвої уваги до себе. Тамтешні сусіди сприйняли новоприбулих байдуже. Але якось сталося, що він повернувся додому в однострої полковника. Це помітили сусіди. І враз ставлення до нього різко змінилося. Всі почали з ним приязно вітатися, пропонувати якісь дрібні послуги, всією своєю поведінкою демонструвати повагу й шану. А один з сусідів сказав мешканцеві будинку, що неподалік, з приблизно так: «Наш будинок поважний. А ваш – ні!» Той здивувався: «А чому?» «Бо в нашому будинку проживає полковник! А у вашому – ні!».

- Бачу, є про що згадати  з приводу такого видання?

-  Якось був на українському патріотичному заході, у якому брало участь одне відоме подружжя з діаспори. Мені сподобався їхній виступ. Вирішив подарувати їм «Військового «Кобзаря». Підійшов, представився, вручив книжечку. Та сталося щось дивне: замість слів подяки здійнявся крик: «Це я! Це я видав «Військовий «Кобзар»! А вона вкладала цю книжку в аптечки тактичної медицини!..»   Я стримався, відкрив книжку на останній сторінці й показав прізвища спонсорів. Їхнього прізвище там не було, бо перший тираж вони не фінансували.

Зрештою, ми добре знаємо, що серед діаспори чимало гарних людей. У тому ж 2014 році українці Швейцарії організували благодійний вечір і подарували присутнім «Військовий «Кобзар». А благодійні внески учасників заходу передали до України на лікування поранених бійців «Правого сектору».

- А як оцінили «Військовий «Кобзар» фронтовики?

- Маю кілька офіційних подяк з військових частин. А ще - рецензію кандидата педагогічних наук, доцента, члена Національної спілки журналістів України Ніни Головченко на повість Сергія Гридіна «Сапери», де йдеться, що «…Повість «Сапери» Сергій Гридін присвячує найактуальнішій для українців темі – темі війни на Донбасі. Відродження патріотичних почуттів серед бійців описано в епізоді читання віршів Шевченка зі збірки, яку «підігнали волонтери»: кишенькове видання в «камуфльованій обкладинці»:

«…Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, неоднаково мені.

Валерчик намагався щось сказати, але замість слів вийшов схлип. Усі повернулися до нього.

-   Чіпляє, мужики! Я Шевченка тільки в школі чув, але тоді заставляли, і читати його не хотілося. «Ох, не однаково мені»…

-  Кому «однаково», той удома на дивані воює!..»

-  Ваш проєкт «Військовий «Кобзар» мав якесь продовження? Адже після 2014 року з’являлися й інші книжки кишенькового формату в камуфльованих обкладинках. Наприклад, серія «Бібліотека українського воїна». У ній бачимо й твори т.зв. «радянських» письменників…

- У Статті 11. Закону України «Про Збройні Сили» України від 6 грудня 1991 року №1934-ХІІ було написано: «Військово-патріотичне виховання військовослужбовців здійснюється на національно-історичних традиціях народу України». Але, мабуть, комусь українські «національно-історичні традиції» не подобалися. І в 2000 році їх змінили на: «патріотичні, бойові традиції». Після чого основою військово-патріотичного виховання військовиків стало звеличування «побєди» у  Великій Вітчизняній війні радянського народу. Як у Росії. А саму війну 1941 – 1945 років взялися представляти як національно-визвольну війну українського народу. Хоч вона була за своєю суттю імперіалістичною. Внаслідок такої підміни понять українських військовослужбовців насправді виховували патріотами Росії. І це далося взнаки під час відомих подій 2014 року в Криму й на Донбасі. Уявіть собі, як психологічно важко відкривати вогонь на ураження по комусь, чий дід, як тебе десятиліттями переконували, разом з твоїм дідом «визволяв Україну від фашистів», начебто. Ось так творяться ідеологічні диверсії.

…А продовженням проєкту стали «Порадник снайпера» (2014), «Порадник стрільця з автомата» (2015) і комплект плакатів з «Вогневої підготовки».. Я їх редагував, а «Порадник снайпера» виданий моїм коштом, «Порадник стрільця» частково моїм, а частково моїх друзів зі Львова. Комплект плакатів з «Вогневої підготовки» (2015) профінансований Юрієм Чижмарем зі Львова. З цими виданнями можна ознайомитися на блозі «Абетка воїна», створеному зусиллями інженера Юрія Крвавича.

Є ще проєкти, які не вдалося поки що надрукувати через брак коштів:  «Підцівний ґранатомет ҐП-25», «Ручний протитанковий ґранатомет РПҐ-7», і «Станкóвий модернізований ґранатомет СПҐ-9М» тощо. Але їх надавали в електронному вигляді тим, хто цього потребував.

- Оце так поворот! Від поезій Шевченка – до снайперської гвинтівки й гранатометів!

- Саме так виглядає «комплексний підхід» до усунення безпекової проблеми. Словами ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова: «На диявола – хрест, а на ворога – меч!» А не «затичинилося поле, засосюрилась земля…»

До речі, те що видавалося у нас для військовиків протягом 30-ти з лишком років, написане «малорасєйскім суржиком». І це вважаю ідеологічною диверсією. Тому у моїх  порадниках вжито українську військову термінологію. Згідно  з «Російсько-українським словником для військовиків» за редакцією Бурячка А., Демського М., Якимовича Б., виданого у 1995 році й рекомендованого як нормативний словник Міністерством оборони України.

- В Україні тисячі українських філологів, літературознавців, на телебаченні вони гучно захищають українську мову. Невже за 30 років вони так не змогли впоратися з проблемою утвердження української військової термінології в силових структурах України?

- Важко мені це коментувати. Вони не змогли, або не хотіли це зробити. Деякі працівники профільних, якщо можна так сказати, академічних установ не мають часу на ліквідацію названої мною російської ідеологічної  диверсії в галузі українського військового назовництва. От і доводиться це робити ентузіастам. А «на підході» Закон України про зброю. У якому повинна бути українська збройова термінологія, а не російська.

- А які інші плани дозрівають на вашому творчому полі?

- Плани у мене такі ж, як у всіх українців: відстояти в нинішній українсько-російській війні Українську Самостійну Соборну Державу.

- Що побажаєте читачам?

- Сповнення ініціативи науковців Києва: «Кобзар – у кожну вкраїнську хату!» Від себе додам: «Кобзар  – у кожні українські руки!», а також: «Карабін (кріс) калібру .308Win - у кожну вкраїнську хату!» і, відповідно, «Карабін (кріс) калібру .308Win - у кожні українські руки!»  Бо сказано колись: «Беззбройні пророки - гинули, а озброєні пророки - перемагали!».

- Удачі Вам!

- Дякую!