Сьогодні - день народження видатного кінорежисера Інгмара Бергмана: 5 його найкращих фільмів

Зазвичай ми не пишемо про дні народження померлих діячів культури, але для Інгмара Бергмана робимо виняток з тієї простої причини, що його рівня (тут багато різних аспектів, про які - пізніше) не досяг жоден з діячів кіно сьогодення. Отже, Бергман живий досі і дражнить наших сучасників, що працюють у кінематографі, як Джомолунгма - альпіністів.

До речі, біографія великого шведського режисера (саме режисера, оскільки в Швеції Бергман у театрі працював не менше, ніж у кіно, просто ми цих постановок не бачили) – наочний приклад того, про що ми не раз писали. А саме – чи можна покладатися на кінофестивалі та кінопризи для визначення реального стану справ у кіно. Щоправда, щоб розкрити навіть цю локальну тему (як і будь-яку іншу у зв'язку з Бергманом) треба писати окрему статтю, тому обмежимося одним прикладом.

В історії Канського кінофестивалю є кілька режисерів, які були удостоєні його головної нагороди, Золотої пальмової гілки, двічі (тричі – ніхто). Наприклад - Білле Аугуст, режисер, безперечно, гідний, фільми якого навряд чи дивиться хтось, окрім самих данців та журі міжнародних фестивалів. Інгмар Бергман за свою кінокар'єру не отримував її жодного разу, і до 1997 року ситуація перетворилася на анекдотичну. Те, що людина, яка змінила світове кіно, до своїх 79-ти років так і залишилася без головної нагороди Канн, шкодило вже не Бергману, а самому кінофестивалю, який позиціонує себе як найавторитетніший у світі.

І каннські мудреці вигадали, як їм здавалося, вихід зі становища. Вони заснували так звану «Пальму пальм», яку вирішили вручати за сукупність досягнень у кіно, щоб віддати її шведському генію. Церемонія першого вручення нового призу, мабуть, намічалася грандіозною, проте Бергман не відмовив себе в маленькому мстивому задоволенні і, пославшись на хворобу, на неї не приїхав - чим зірвав все свято.

А тепер – про серйозне. Назвати 5 найкращих фільмів Бергмана – штука дуже суб'єктивна, але якщо вибрати якийсь критерій – цілком можлива. Уявімо собі людину, яка не бачила жодного його фільму – а може подивитися лише п'ять. Тоді був би сенс запропонувати йому ту «чудову п'ятірку», де великий швед або взагалі першим відкрив цю тему у світовому кінематографі або довів уже існуючу до недосяжної досконалості.

Ну і, нарешті, фільм «Фанні та Олександр» 1982-го року, що існує у двох версіях – кінотеатральній (188 хвилин) та телевізійній (312 хвилин). Це абсолютний шедевр (навіть у США фільм примудрився отримати чотири «Оскари»), в якому Бергман розбирається зі своїм дитинством та своїм батьком-пастором. Події розгортаються в Стокгольмі з 1907 по 1910 роки, де маленькі брат і сестра, Фанні та Олександр, після смерті свого батька, директора театру, потрапляють до будинку єпископа Вергеруса, за якого виходить заміж їхня мати. У будинку Вергеруса всі живуть за суворими правилами, де за найменшу провину слідує покарання – з погляду здорового глузду невідповідне, але з погляду єпископа – справедливе, оскільки він вважає, що не карає дітей, а виховує їх.

Тут не можна позбутися думки про те, що так Бергман розправляється зі своїми дитячими спогадами про батька-пастора, гранично їх гіперболізуючи. І що все його «богоборство» 60-х років було спрямоване саме на рамки тогочасного лютеранського способу життя, а не на релігію взагалі. Але це лише один з аспектів «Фанні та Олександра», епопеї, яка включає практично всі бергманівські «фірмові» тема режисера – заплутані сімейні відносини, роль мистецтва в нашому житті і т.д.

І якщо скоротити наш список до одного фільму, то це, мабуть, саме «Фанні та Олександр». Щоправда, у цьому випадку ви позбавите себе задоволення від перегляду інших шедеврів.

Фото: Pinterest