В український кінопрокат вийшла американська сімейна драма «Гніздо»

Коли читаєш в анотації до фільму з назвою «Гніздо», що сім'я нью-йоркського бізнесмена переїжджає в Англію, де знімає в Сурреї (графство приблизно в 30 милях від Лондона) старий занедбаний особняк, то, природно, чекаєш фільм жахів. До речі, в одній з американський газет її кінооглядач так і написав - мовляв, чекаєш жахів, а їх все немає і немає.

Ну, це дивлячись що вважати жахами. Втім, не будемо обманювати любителів хорроров - «Гніздо» це сімейна драма. Або соціальна. Або і те й інше разом. Драма по-своєму повчальна для молодого покоління, але по-справжньому відчути її може тільки той, хто пережив в Україні економічні кризи 1998-го або 2008-го років, коли грошові струмочки від великих потоків, здавалося, лилися прямо в руки - і раптом вичерпалися так само раптово, як і з'явилися.

Ось і у головного героя фільму, дія якого відбувається в Британії 80-х років, Рорі О`Хара (Джуд Лоу), колись, як він розповідає в кінці фільму таксисту, який везе його з Лондона в Суррей, був на банківському рахунку мільйон, а зараз йому тільки залишається, як він каже, «прикидатися багатим». Каже на свою голову, оскільки таксист висаджує його за кілька кілометрів від особняка - довіз рівно на ту відстань, за яку той заплатив, пообіцявши решту доплатити, коли візьме гроші вдома.

О`Хара - інвестиційний менеджер, який колись переїхав з Британії в США, досяг там успіху, одружився, обзавівся дочкою і сином, а тепер вирішив повернутися до Британії, вважаючи, що за свої гроші може отримати там більше. Справді, чи можна порівняти нехай навіть і непогану квартиру в Нью-Йорку зі старовинним британським особняком в провінції, де столу у вітальні - тисяча років. До того ж тут ще є і приватне футбольне поле для сина, і місце, де дружина (Керрі Кун), у якої є свій породистий верхової скакун, може займатися виїздкою.

Ось тільки, як це часто буває, «не так сталося, яка гадалося». На новому місці роботи О`Хара, який повернувся у фірму свого старого британського наставника, починає з того, що пропонує тому продати цю фірму американської компанії, якою він знайшов. Тобто поводиться зі своїм роботодавцем навіть не як рівний, але трішки «зверху» - мовляв, старий відстав від життя. Але «старий» не тільки відмовляється від угоди, але, що найстрашніше для О`Хари, навіть не ставить його до відома про це, тобто зводить його до рівня рядового співробітника. А коли той випадково про це дізнається і починає за старою звичкою обурюватися, радить О`Харі повернутися до «низового» рівня угод. Інакше кажучи - ставить його на місце.

У сім'ї теж все погано - дочка і син не можуть адаптуватися до британського снобізму закритих шкіл, дружина просить у нього грошей на господарство, а їх немає - і доходить до того, що вона допомагає за готівку прибирати гній місцевому сусідові-фермеру. Але коли в кінці фільму О`Харі здається, що все рухнуло, єдині, хто його приймає - сім'я, причому старша дочка, схоже, починає переймати кермо влади в ній у своїй матері, що розгубилася. 

Дуже незвичайний, скаже глядач, для сучасного американського кінематографу фільм. Але хоча фільм і американський, його режисер Шон Дуркин - канадець, до того ж фахівець саме з артхаусу, який отримав свого часу премії (нехай і не головні) на найбільшому в світі фестивалі незалежного кіно Санденс і на кінофестивалі в Каннах. І «Гніздо» у нього теж вийшло артхаусною драмою, яку варто подивитися - хоча б тому, що вона про реальне життя, а не про супергероїв з коміксів.

Олег Васильєв, Lenta.UA

Фото: Twitter