Чотири століття тому в Лондоні цими днями відбулася прем'єра трагедії Шекспіра «Отелло»

Відразу скажемо, що локдаун був, звичайно, ні коронавірусний, як зараз, а чумний. Хтось, можливо, відразу згадає про так звану «Велику чуму в Лондоні», але її епідемія, яку можна порівняти тільки з сумнозвісною «Чорною смертю» в Європі середини XIV століття, трапилася пізніше, у 1665-1666 роках. Тоді загинуло 100 тисяч машканців, приблизно четверта частина населення Лондона. І це ще не найгірше – у Севільї та Неаполі десятьма роками раніше від чуми померла половина мешканців. На початку ж століття були лише (якщо тут доречним є слово «лише») спалахи хвороби, з якими боролися як зараз – карантином. Театри, наприклад, закривали у Лондоні за життя Шекспіра, який був, як відомо, не лише драматургом, а й актором, не один раз – не лише у 1603-му, а й у 1593-1594 роках.

За збігом (може, випадковим, а, може, й ні – смерть загострює еротичну складову життя, згадаємо той же «Декамерон», дія якого теж відбувається під час чуми), в той перший локдаун Шекспір написав дві любовні поеми, а 1604-го – знамениту трагедію, де теж все збудовано на коханні, «Отелло». Саме тому вона виділяється з четвірки найзнаменитіших його трагедій, до якої входять також «Гамлет», «Король Лір» та «Макбет», де кохання знаходиться десь на другому плані. Але ми зараз не розбиратимемо саму п'єсу, про яку написані тисячі, статей і книг, а розповімо, що ж собою представляв на той час шекспірівський театр.

Проте вважати, що Шекспір був ще й царедвірцем, навряд чи варто. Геніальність все одно виводила його за будь-які рамки. Ось і «Макбет», як прийнято вважати, був написаний ним на замовлення його трупи, щоб сподобатися королю. Але крім місця дії і, можливо, відьом, вся решта п'єси навряд чи відповідає духу замовлення.

Фото автора: шекспірівський театр «Глобус» стоїть, як і раніше, на березі Темзи