Гучні викриття без реакції і швидкі підозри. У чому вибірковість антикорупційної системи?

Резонансне інтерв’ю бізнесмена Сергія Ваганяна на каналі Борислава Берези пролунало як справжня інформаційна бомба. Йдеться про системний рекет усередині СБУ у 2020–2021 роках, «телефонне право», торгівлю державними посадами, санкціями, контрабанду та багатомільйонні тіньові потоки.

Це не анонімні звинувачення і не емоційні дописи в соцмережах. Названі конкретні прізвища, суми, схеми, наведені факти погроз, замахів і прямого впливу людей, які мали безпосереднє відношення до влади. Це публічне свідчення про системну корупцію і зловживання на найвищому рівні.

І на цьому тлі — тиша. Жодних гучних повідомлень про підозри, жодних показових дій, жодної публічної активності антикорупційних органів.

Натомість ми бачимо зовсім іншу швидкість і рішучість у справі Юлії Тимошенко. Закриті судові засідання, клопотання про арешт майна, застава у 33,3 мільйона гривень, обмеження пересування. Захист публічно ставить під сумнів законність складу суду, а сама Юлія Тимошенко говорить про можливе втручання в автоматизовану систему розподілу справ і політичний характер переслідування.

Я відкрито підтримую Юлію Володимирівну. І таку позицію поділяють багато українців, які бачать очевидну диспропорцію: одних переслідують блискавично й демонстративно, а щодо інших — роками «не знаходять підстав» навіть для підозри.

Тож у мене, як і в багатьох громадян, виникає пряме запитання:
чому Юлії Тимошенко так швидко висунули підозру, а людям, які мають або мали відношення до діючої влади і фігурують у гучних корупційних викриттях, жодних підозр не оголошують?

Чи не діють тут негласні домовленості між владою та антикорупційними органами? І чи не є це черговим прикладом вибіркового правосуддя, яке підриває довіру суспільства до самої ідеї боротьби з корупцією?

Ці питання вже неможливо ігнорувати.