«Хороші росіяни» мають відповідати: чому потрібний Нюрнберг для всіх пропагандистів Кремля

Для того, щоб розібратися хто ж має рацію, потрібно зрозуміти, як працює російська пропаганда. Для більшості телеглядачів, як у Росії, так і в Україні – російська пропаганда має чітке обличчя, точніше кілька облич – Кисельов, Соловйов, Скабеєва, Симонян та інші. Втім, треба розуміти, що пропагандисти не працюють самотужки. За ними стоять сотні людей, що виконують як творчу, так і технічну частину роботи.

Будь-який телевізійник знає, що ведучий сам собою мало на що здатний. Ті ж центральні російські канали, які є рупором пропаганди Кремля, це кілька тисячних колективів, робота яких налагоджена як годинник. Є люди, які шукають новини – пошукові редактори, є співробітники, які знімають пропагандистські сюжети – журналісти та оператори, є хто пише тексти для ведучого «про ядерний попіл» – випускаючі редактори, є хто «креативить», вигадуючи фейки – журналісти, креативні продюсери, керівники програм тощо. Також тут слід згадати і велику кількість «технарів» – режисерів монтажу, які монтують сюжети, випускових інженерів та інших людей, які забезпечують технічне функціонування кремлівської інформаційної ковзанки. Щоб не сталося жодних траблів, усі новини та, нібито, прямі ефіри йдуть виключно у записі. І вже десятиліттями цей добре налагоджений механізм російської пропаганди промиває мозок не лише своїм співгромадянам, а й ефективно впливає на Захід.

Тепер щодо наших «героїв» із РФ. Слід нагадати, що Невзоров, м'яко кажучи, дуже інфернальна особистість, був довіреною особою Путіна у 2012 році. Саме тоді багато в чому вирішувався зворотний транзит влади після президентства Дмитра Медведєва. І це «для чесного та незалежного російського журналіста» було тоді прийнятним.

Навіть після російської агресії проти Грузії у 2008 році, якою керував фактично Путін, Невзоров став його довіреним пропагандистом та агітував народ за повернення тирана до крісла президента РФ. До цього була Латвія 1991 року і виправдання Невзоровим дій ОМОНу, який намагався зупинити бажання місцевих жителів створити свою незалежну державу.

Щодо «кейсу Овсяннікової» (росіянку, незважаючи на жорстку критику українського суспільства, таки пустили в Україну), то треба розуміти, що її протест не міг бути не узгоджений згори. Тому що увійти до студії під час запису новин без дозволу, розгорнути плакат, показати цей плакат мінімум 6-8 секунд, щоб люди встигли прочитати його (режисерів, що випускають, тренують швидко реагувати на різні НП і відразу припиняти трансляцію, показуючи сюжет чи рекламу) та й ще не вирізати цей «протест» на монтажі (а ми пам'ятаємо, що новини йдуть у записі, вони не мають прямих ефірів!), - ось так спецслужби роблять «хороших росіян».

Але мова навіть не про технології пропаганди та технології «псевдоопозиціонерів». Люди, які пішли працювати на російське телебачення в пропагандистські програми – чудово усвідомлюють, де і ким вони працюють. І який руйнівний вплив несуть у маси.

Багато в чому саме завдяки телевізійникам, електорат обирає потрібного президента, законодавчу та місцеву владу, саме завдяки цим усім пропагандистам народу вказують, хто ворог внутрішній та зовнішній. Саме завдяки цим телепропагандонам можна пояснити народу будь-яку надзвичайну ситуацію і навіть виправдати акт військової агресії проти суміжної держави.

Слід розуміти, що російська пропаганда працює не лише на свій електорат. Війни починаються не з бомбардувань, танкових колон та ударів артилерії. Зовсім ні. Війни розпочинаються з інформаційних атак на населення держави-жертви. Саме успішний інформаційний вплив багато в чому вирішує результат воєнної операції. Недарма на значній частині України російські канали ловилися навіть без допомоги супутникових антен. Серед «дарів», які привезли окупанти у «звільнений» від населення Маріуполь, була не гуманітарка, а 3 величезні пересувні екрани на «Газелях» та 12 великих телевізорів діагоналлю 75 дюймів, які розставили у місцях масового скупчення городян. Саме пропагандистській обробці, яка в РФ може пояснити все, перекручуючи факти на 180 градусів, і надають першочергового значення в Кремлі.

Тому військові злочинці ходять не лише у російській військовій формі. Саме пропагандисти у найширшому значенні слова (всі співробітники центральних телеканалів, електронних ЗМІ тощо) мають понести відповідальність за скоєні ними злочини, інформаційні діяння, які вони чинили роками і навіть десятиліттями. На їхніх руках не менше крові, ніж на руках російських солдатів – мародерів, ґвалтівників та вбивць мирних жителів. Адже саме пропагандисти мотивували цю російську орду на злочини в Україні, а росіянам продовжують вішати локшину на вуха про «вимушені заходи», денацифікацію, демілітаризацію тощо.

Тому вкрай важливо створити особливий трибунал для пропагандистів та його посібників, які називають «журналістами», хоча є співучасниками військових злочинів. Вони мають отримати реальні терміни за свої інформаційні злочини. Вже зараз їх можна – і треба – брати в обіг: видавати ордери на арешти у країнах світу, оголошувати у міжнародний розшук лінією Інтерполу. Щоб вони вже зараз розуміли: від відповідальності втекти не вдасться.

Звичайно, деякі співробітники телеканалів-газет-журналів – особливо техперсонал – брехатимуть потім про те, що вони просто робили свою роботу і не знали про наслідки своєї роботи, а треба було годувати сім'ї. Хоча за фактом вони всі чудово знали, бачили і все розуміли! І їхні злочини – в епоху інформаційного глобального суспільства – є ще страшнішими.

Тому лише спеціальний суд може виправити ситуацію. Тільки покарання всіх винних в інформаційній війні дозволить не допустити таких злочинів у майбутньому. Тому що некаране зло (або умовно покаялося) має властивість повертатися в ще більшому масштабі.