Кінокласик та містифікатор Квентін Тарантіно святкує сьогодні свій день народження

Знаменитим Квентін Тарантіно став у віці 31 року, коли у 1994 році його другий за рахунком фільм "Кримінальне чтиво" завоював Золоту пальмову гілку кінофестивалю Канна. І це стало революцією як для самого Тарантіно, так і для Канн, які тоді вже тихо вмирали, і для світового кіно в цілому. Недарма всі дні фесту-1994 його фаворитом вважався пастиш Кшиштофа Кесьлевського "Три кольори: Червоний", який імітує інтелектуальну та емоційну глибину.

І тут Канське журі на чолі з Клінтом Іствудом раптом струснулося і віддало головний приз Pulp Fiction (насправді цю назву правильніше перекладати як "бульварне чтиво", дешева пригодницька книжка "на один раз" у м'якій обкладинці, майже треш). І нове покоління молодих режисерів раптом зрозуміло, що для того, щоб стати знаменитим та багатим, не обов'язково імітувати кіномистецтво справді високого класу. Умовно кажучи, не обов'язково ставати двадцять другим за рахунком Вуді Алленом, якого прозвали "Бергманом для бідних", оскільки другим Інгмаром Бергманом все одно не станеш.

Спочатку одним з головних його завдань було "висадити в повітря" звичне для "інтелігентного кіноглядача" почуття смаку, іноді йому, хоч би як це парадоксально звучало (насправді в цьому парадоксу немає), для цього не вистачало смаку. Так, "Безславні ублюдки" - це явний перебір, як, втім, і - але вже зовсім з іншої причини - "Вбити Білла".

Насправді по-справжньому "тарантиниєвських" у старому розумінні цього слова фільмів у Квентіна два - "Кримінальне чтиво" та "Доказ смерті" (можливо, найкращий його фільм, який мало хто дивився). Сам же Тарантіно, який в юності любив фільми класу Б, наприклад, фільми жахів, малобюджетні настільки, що, як він згадував, нікого з глядачів не дивувало, що на шкурі якогось екранного чудовиська була видна застібка-блискавка, чим далі, тим більше тяжів до мейнстрімного кіно (пригадаємо, наприклад, довгі пейзажні панорами в "Огидній вісімці").

Вершини він досяг у "Одного разу... в Голлівуді". Ось де кінокласика, так класика, з якого боку не подивися - хоча і тут Тарантіно вніс свій "фірмовий штрих", змінивши кінцівку на благополучну реальну трагічну історію. І тут почалася його головна творча (інших у Тарантіно начебто немає) проблема – вміючи в кіно все, він, з одного боку, начебто хоче з нього піти, боячись, що будь-який його новий фільм буде повторенням пройденого, а з іншого боку, піти не може, оскільки кіно – це все його життя.

Зараз Тарантіно у свої тепер уже 62 роки поводиться одночасно як школяр і як пенсіонер. Наприклад, морочить усім голову, що скоро зніме свій останній фільм, розповідає про нього, натякає на майбутнього головного героя (спочатку – героїню), потім радикально цього героя у своъй розповіді змінює, потім взагалі розчаровується у цій ідеї тощо. Та й потім - хто може йому завадити після того, як він зніме та покаже свій "останній" фільм, сказати через рік, що він помилявся і слово "останный" треба читати як "передостанній"?

Якщо ж говорити про "Тарантино-пенсіонера", то тут він постійно бурчить про те, що справжнього кіно (себто не не самих фільмів, а системи їх показів) більше немає, що немає сенсу зараз знімати кіно для великого екрану, оскільки через пару тижнів після прем'єри його можна побачити на стрімінгових каналах - і купує і реконструює кінотеатр, щоб показати, як кінопрокат повинен виглядати. І тут з Тарантіно не можна не погодитися - як, до речі, і у випадку, коли він каже, що не може дивитися ремейки.

Що ж до його власного кіно, то зараз у Тарантіно нова відмовка - він зніме свій "останній фільм" тоді, коли його син, якому зараз п'ять років, підросте до того віку, щоб зрозуміти та запам'ятати, що його батько робить на знімальному майданчику. І тут ми дозволимо собі пофантазувати, що черговою відмовкою Тарантіно стане термін, коли його син буде у такому віці, що сам зможе знімати кіно та продовжить справу батька.

Втім, можливо, Тарантіно придумає ще щось інше...

Фото: Facebook