МОАС - ті, хто поруч з бойовими медиками

На їх рахунку - понад 120 000 випадків надання допомоги та евакуації поранених. З засновником міжнародної гуманітарної місії зустрілася журналістка Тетяна Гончарова. Крістофер Катрамбоне розповів про рятувальні операції у Середземному морі і про те, чому не припиняє вже більше десяти років вибудовувати систему по порятунку людей.

Ви рятували людей у Середземному морі - понад 40 000 мігрантів.
Наскільки це інший тип рятувальної операції порівняно з війною в Україні?

Коли ми розпочинали цю операцію в Середземному морі, рятуючи мігрантів і біженців, для нас це була боротьба за життя. Це означало виходити туди, де люди потребували нашої допомоги, і бути поруч із ними. Нашою відповіддю стала професійна місія, покликана полегшити ці страждання.

І якщо перенестися до сьогодення - до війни в Україні, я бачу багато паралелей між тим, з чого ми починали тоді, і тим, що робимо зараз. Це все та сама боротьба за життя, це робота професійної команди на передовій людського болю. І я думаю, що в основі нашої місії залишилися ті самі цінності.

Що складніше з точки зору управління: хаотичний потік біженців чи структурована, але смертельно небезпечна війна?

Гадаю, що з погляду нашого ставлення до допомоги немає великої різниці. Поранений військовий, який потребує нашої допомоги, чи цивільна людина, яка місяцями не отримувала медичного  лікування, — до кожного ми виявляємо однакове співчуття, однаковий професіоналізм, однакову опіку. Кожному з постраждалих, кожному з тих, хто там перебуває. Для нас дуже важливо підтримувати всіх, хто потребує нашої допомоги.

Які принципи з морських операцій ви перенесли в Україну?

Можете собі уявити, що вийти в море, почати пошук і проводити рятувальні операції — це непросте завдання для звичайної людини чи звичайної організації. Це досить складно, і тут потрібен певний рівень професіоналізму, якого необхідно дотримуватися, щоб не наражати на ризик життя іншої людини.

Тому саме бажання врятувати людину ще не гарантує, що ви зможете зробити це правильно, аби надати їй належний рівень допомоги. Тож, у Середземномор’ї ми засвоїли головне правило -  якщо ви збираєтеся комусь допомагати, робіть це правильно. Використовуйте всі технології, найвищий професіоналізм, провідних фахівців та ефективні програми навчання і практичної підготовки, які ви можете забезпечити, — тоді ви отримаєте бажаний результат: дасте людині другий шанс.

Ким був Крістофер Катрамбоне до 2014 року?

Ще до того, як я заснував гуманітарну організацію, у своїй кар’єрі я завжди відчував, що допомога іншим приносить мені справжнє задоволення. Ще з дитинства, коли я волонтерив разом зі своєю бабусею, у цьому було відчуття обов’язку, відчуття честі — віддавати щось іншим.

І я думаю, що це сформувалося не лише завдяки моїй родині та цінностям, закладеним вихованням, а й завдяки досвіду, який я здобував на своєму шляху. Мені пощастило, що моя кар’єра дала мені можливість подорожувати до багатьох різних країн світу. Я міг бачити, що відбувається в інших місцях, і де саме існують проблеми та прогалини.

Гадаю, завдяки цьому досвіду я зрозумів, що можу щось зробити - можу змінювати життя людей на краще, якщо застосовуватиму знання, які здобув у приватному секторі. Саме тому я вірю, що ці життєві основи дали мені знання, відвагу рухатися вперед, віддавати щось людству й перетворювати це на гуманітарний ресурс.

Ваша команда в Україні - це люди передусім і 50 реанімобілів. Яка вартість утримання однієї такої одиниці на місяць, враховуючи паливо та медичне обладнання?

Справа не лише в машині, а й в обладнанні, яким вона оснащена. Але якщо говорити про фінансування, то йдеться про сотні тисяч доларів на рік лише для того, щоб забезпечити роботу однієї карети швидкої допомоги, якщо ми говоримо про забезпечення мобільності та сучасне медичне обладнання.

Одна з особливостей MOAS полягає в тому, що наші автомобілі - це впровадження всіх доступних технологічних рішень, які можуть сприяти підвищенню ефективності служби.

Тому ми любимо називати наші швидкі «відділеннями інтенсивної терапії на колесах». Тобто це фактично мінілікарня на колесах. Ми також модифікуємо наші реанімобілі та використовуємо спеціально адаптовані карети швидкої допомоги для нашої місії — такі, що дозволяють нам виконувати свою роботу настільки добре, наскільки це можливо. 

Звісно, забезпечувати такий рівень якості - дуже затратна справа! 

Чого стосуються ці витрати? і напевне машина - це не лише про гроші, а про раціональний підхід?

Що стосується обладнання всередині машини, то на початку війни в нас були певні проблеми: окремі елементи працювали неналежно через стан доріг на лінії фронту і складний рельєф місцевості, з яким нам доводилося мати справу.

Але, мабуть, одним із наших досягнень стало те, що ми змогли підібрати обладнання, здатне витримувати такі умови. Тому ми завжди наголошуємо: ми постійно вдосконалюємося, постійно стаємо кращими. Для нас немає такої проблеми, яка залишилася б просто проблемою, бо якщо вона виникає, ми її вирішуємо і вдосконалюємо  те, що потрібно, аби подібного не траплялося.

Тому я справді не можу виокремити щось одне. Було багато різних речей, які нас обмежували, але є ще й звичайний фізичний знос техніки. Наприклад, багато наших карет швидкої допомоги, які ми отримали лише півтора року тому, вже мають понад 600 тисяч кілометрів пробігу. І через це іноді трапляються поломки або виникають проблеми, які потребують серйозного технічного обслуговування.

Від чого і кого сьогодні залежить робота вашої команди?

На початку війни MOAS уже була тут — ще до повномасштабного вторгнення. І коли невдовзі після початку агресії ми розгорнули місію, нам довелось зіткнутися з труднощами в наборі української команди. Це було пов’язано з тим, що в українському середовищі ми тоді були ще маловідомою організацією, якщо так можна сказати. Ніхто не знав, хто такі MOAS.

Але щойно ми почали працювати, про наш рівень професіоналізму і нашу щирість у прагненні допомагати кожному бійцю, кожному цивільному на лінії фронту почали говорити у суспільстві. Добра репутація поширювалася, і завдяки цьому нам стало легше знаходити лікарів, парамедиків і водіїв.

Сьогодні ми на 100% українська команда. Нині я єдиний іноземець у команді MOAS. Ми працюємо повністю з українським персоналом, і це виявилося не так складно, як здавалося напочатку. Бо, я думаю, людей приваблює такий рівень професіоналізму і те, наскільки серйозною організацією ми є.

Як ви підбираєте людей?

Ключовий елемент — це, звичайно, насамперед наш персонал. Ми намагаємося забезпечувати найкраще навчання й практичну підготовку, а також залучати найпрофесійнішихлікарів і парамедиків, яких можна знайти тут, в Україні.

І ми не лише обираємо справжніх майстрів — ми продовжуємо їх навчати, аби постійно підтримувати наш високий рівень, удосконалювати роботу й розвиватися завдяки набутому досвіду. Водночас важливо забезпечувати найсучасніше обладнання. Ми повинні мати найкращі карети швидкої допомоги, які можуть працювати у надскладних умовах.

Ці два компоненти — обладнання і персонал — є надзвичайно важливими. Проте не менш значущою складовою є управління, логістика й контроль. І саме це справді вирізняє нас: дає необхідну організацію для виконання цих надзвичайно складних завдань на лінії фронту. Мабуть, саме це й утримує всю систему цілісною.

Ваша історія унікальна тим, що бригади мають медиків, але є така евакуаційна служба як ваша і без неї ми б втрачали тисячі життів. Але ж і у вас постійний ризик втрати людей?

Як мені здається, однією з відмінностей MOAS від інших евакуаційних служб є те, що ми помітні - нас завжди можна впізнати за білими каретами швидкої допомоги. І хоча ми чітко позначені як гуманітарна організація, це не означає, що російська агресія нас не зачепила.

Фактично, у 2024 році наша база в Добропіллі зазнала ракетного обстрілу, і на жаль, унаслідок цього, у нас було багато поранених.

Тож, окрім щоденної загрози атак FPV-дронів та обстрілів, з якими стикаються наші команди, або просто через те, що можна опинитися не в тому місці не в той час, ми постійно підтримуємо дуже тісний зв’язок із нашими партнерами та українськими військовими. Вони допомагають нам отримувати інформацію щодо безпеки й надають необхідні дані, щоб забезпечити нам максимальний захист.

Але ми не маємо імунітету до цих небезпек. І, на жаль, ми стикаємося з ними щодня.

Наскільки важлива автономія команди на місці? І наскільки ви автономні на війні?

Кожна з команд,  яка працює там, на місці, хоча й дотримується правил, процедур і того професійного рівня, який ми встановлюємо, зрештою є самостійною командою та має приймати рішення, які є найкращими для їхньої власної безпеки, а також для безпеки й захисту пацієнта. 

Тому кожна команда, по суті, є окремою одиницею, окремою бригадою на місці, яка відповідає за власне життя і за життя пацієнта та повинна ухвалювати ті рішення, які в конкретній ситуації будуть найкращими саме для неї.

Ви працюєте через офіційні угоди з урядом, МОЗ, військовими структурами — чи це більш гнучка координація на місцях?

Так, ми - MOAS, уже кілька років маємо меморандум з Міністерством оборони. Окрім цього, ми автономноспівпрацюємо з більшістю бойових бригад і реагуємо на їхні запити — іноді напряму, самостійно, а іноді безпосередньо через військово-медичне командування.

Крім того, ми надаємо підтримку й іншим формуванням, зокрема СБУ та її підрозділу «Альфа», а також підрозділам ГУР, коли в них виникає потреба в нашій допомозі. Тому ми й наголошуємо: ми працюємо не з якоюсь однією структурою, а з усіма, хто потребує наших послуг.

Рятуючи людей не перший рік в Україні, бачите, що можна і потрібно змінити в цьому процесі?

Я думаю, кожен, хто працює у сфері фронтової медицини, знає, що найслабша ланка зараз — це неможливість негайно евакуювати пораненого військовослужбовця з передової. Водночас саме він або вона в цей момент потребує найбільшої допомоги.

І, на жаль, через загрозу FPV-дронів та інші чинники стає дуже складно евакуювати поранених до стабілізаційного пункту на першому етапі. Тому, гадаю, уже з’являються інноваційні рішення — наприклад, наземні роботизованіевакуаційні комплекси, які можуть вивозити поранених.

Якби я мав щось змінити, я б сказав, що більше уваги потрібно зосередити саме на евакуації людей від точки поранення до стабілізаційних пунктів і на використанні нових технологій для цього. Тому що, на мою думку, це найкритичніший елемент, який ми можемо посилити.

Я також додав би, що одна з речей, яку ми дуже часто бачимо на медичній передовій, — це нестача належного навчання. Наприклад, неправильно застосовані турнікети або турнікети, які залишаються накладеними довше, ніж потрібно, зрештою стають причиною ампутацій кінцівок.

І коли ми бачимо ампутовані ноги, коли ми бачимо ампутовані руки, ми розуміємо: у більшості випадків цього можна було б уникнути, якби проводилось належне навчання щодо правильного накладання турнікетів.

Це лише один приклад. Я переконаний, технології й навчання — це те, що нам найбільше потрібно зараз.

Чи хотіли б щоб отримали статус убд?

Так. Наші команди вже висловлювали своє бажання і прагнення, щоб принаймні по завершенню бойових дій службу було визнано і надано певний рівень ветеранського статусу.

Ідеться не лише про офіційне визнання, а й про доступність послуг, які можуть знадобитися їм після війни. Наприклад, посттравматичний стресовий розлад, ПТСР, — це те, з чим стикається вся наша команда. Ви можете собі уявити, який важкий відбиток можуть залишити на людині роки такої роботи.

Тому право на необхідну підтримку після війни — це те, на що, як я вважаю, наші команди заслуговують. Тож, якщо говорити про ще один аспект нашого майбутнього, то гадаю, більшість — я б сказав, близько 90% наших команд,  хотіли б мати такий статус.

Звідки фінансування на роботу місії МОАС і в першу чергу на порятунок наших людей?

Нам пощастило, адже на початку війни ми вже мали сильну репутацію організації, яка забезпечує життєво важливу підтримку в умовах передової, завдяки нашим операціям у Середземному морі та в Азії. Тому наші наявні донори у Сполучених Штатах, переважно сімейні фонди, дуже добре знали, на що ми здатні.

Ми одразу ж отримали цільове фінансування на закупівлю наших карет швидкої допомоги, а також на те, щоб запустити процес забезпечення команди. Але, звичайно, як і кожна інша організація тут, ми стикаємося з донорською втомою. Люди не очікували, що війна триватиме так довго. Більшість вважала, що вона може закінчитися за рік або два.

І тому продовження фінансування цієї роботи та масштабування діяльності організації стали певною несподіванкою для наших існуючих друзів. Тож ми постійно шукаємо нові джерела фінансування і людей, які могли б підтримувати нашу програму.

І, чесно кажучи, це не так складно пояснити, тому що про нашу ефективність, насправді, говорять результати - кількість людей, яких ми врятували. Станом на сьогодні це понад 85 тисяч військових і десятки тисяч цивільних. Цифри говорять самі за себе. Наші донори це знають, але, на жаль, донорська база поступово звужується. Тому продовжувати цю роботу без залучення нових великих благодійників стає все складніше.

Тож це завжди виклик. І для організації це завжди найбільший стрес: як ми будемо продовжувати?

Наскільки складно постійно шукати ресурс?

Здебільшого, якщо говорити про фінансову сторону, 100% наших пожертв надходять з-за кордону — переважно зі Сполучених Штатів і Великої Британії, а також із деяких країн Європи. Окрім того, час від часу ми отримуємо окремі види допомоги, наприклад медичне обладнання, яке нам передають.

Також був випадок, коли інший український благодійний фонд передав нам карету швидкої допомоги. Тобто певний ресурс надходить і від українського громадянського суспільства. Думаю, що українські волонтери, які вже мають досвід роботи з нами, охоче нам допомагатимуть і надалі.

За масштабом ця допомога менша, але вона важлива і її дуже цінують — особливо в нашій українській команді.

Давайте помріємо: якби у вас були необмежені фінансові спроможності?

Якби я міг мріяти про те, що ще ми могли б зробити тут, то першим пунктом для мене було б і надалі забезпечувати передову кращим обладнанням.

Наразі ми не використовуємо броньовані автомобілі, але вже зараз вони стають для нас необхідністю через загрозу FPV-дронів і загалом через безпекову ситуацію. Тож, мабуть, це була б моя головна мрія.

Також я хотів би залучити більше персоналу, адже в цій сфері потрібна значно більша кількість професіоналів. Мені здається, що людей там завжди бракує. Чим більше людей працюватиме з нами, тим більше життів ми зможемо допомогти врятувати.

Я вважаю, що найбільш слабка ланка ланцюга системи медичної евакуації — це неможливість транспортувати пораненого військовослужбовця з місця поранення, з лінії фронту.

І тому я переконаний, що саме технології можуть стати ключем до вирішення проблеми. На мою думку, тут потрібно більше практичного застосування таких рішень, більше тестування нових ідей, які дозволяють рятувати життя саме в перший момент після поранення.

Гадаю, що саме в цьому полягає найбільша складність, через що ми і бачимо так багато ампутацій. Тому ми маємо так багато втрат — бо не можемо одразу надати постраждалому необхідну допомогу.

Для цього нам потрібно використовувати технології, потрібно впроваджувати інновації, потрібно більше навчати військових, аби вони могли подбати про пораненого та дати йому шанс.

Здебільшого зараз важливе саме поєднання технологій, інновацій і навчання, тому що переважно на першому етапі ми бачимо найкритичнішу потребу.

Я також додав би, що нам завжди потрібно більше висококласних лікарів і парамедиків на стабілізаційних пунктах. До того доцільно залучати вузьких спеціалістів. На лінії фронту з’являється потреба в нових спеціалізаціях.

Наприклад, в MOAS на одному зі стабілізаційних пунктів працює лікар-отоларинголог. Він не займається евакуацією, але надає профільне лікування, тому що такі специфічні потреби теж потрібно закривати.

Кваліфікований персонал — надзвичайно важливий. Ми маємо підтримувати високий рівень, щоб забезпечувати на передовій найкращу допомогу, яку тільки можемо.

Як волонтерка, я постійно шукаю аргументи для інших цивільних, чому вони мають підтримувати мої збори на користь військових, чи в даному випадку - роботу вашої місії? 

Як там звучить цей відомий вислів? «Рятуючи одне життя, ти рятуєш увесь світ». Коли ми бралися за будь-яку гуманітарну операцію, мета завжди була такою: чи зможемо ми врятувати хоча б одне життя? Думаю, що якщо зосереджуватися лише на цифрах — на тому, скількох людей ви врятували — це не те, заради чого все робиться. Справжня мета — вплинути хоча б на одну долю.

І коли ви підходите до цього з думкою: «Я хочу допомогти вижити хоча б одній людині», тоді, мені здається, у вас сформується правильне ставлення. Бо йдеться не про те, щоб зробити все на світі, а про чиєсь конкретне життя.

Я дійсно вірю, що сила бути людиною дуже недооцінена. Тому що ми маємо силу — і кожен із нас має силу — позитивно впливати на життя інших людей.

Для мене важливо усвідомлювати, що ми змінюємо життя одного з цих військових; що він знову зможе обійняти свою матір, обійняти свою дружину і своїх дітей. І заради цих прекрасних обіймів, я думаю, я й працював. Я б хотів того самого для себе, якби хтось був там, аби допомогти мені. Саме ці цінності мають лежати в основі допомоги іншій людині: аби постраждалі знали, що від них не відмовляться, і вони повернуться до близьких.

Гадаю, що ця «надія» — як ми вже говорили раніше, коли згадували першу місію MOAS, полягала саме в тому, що ти даєш людині цей шанс. І знає вона про те, що ти даєш їй це, чи ні, — не має значення. Але саме ця надія — те, чого ти прагнеш, коли опиняєшся в такій ситуації, у такому беззахисному становищі. Ти просто хочеш вірити, що комусь достатньо не байдуже, аби допомогти тобі повернутися до своєї родини, обійняти свою сім’ю і бути поруч, щоб відбудувати своє життя.

Тож я думаю, що саме це і є моєю головною мотивацією.