"Едва успеваешь сменить камуфляж на костюм": Александр Молоткин работает ведущим в университете и сбивает "шахеды" над Переяславщиной

Повномасштабна війна змінила життя багатьох українців – хтось пішов на фронт, хтось долучився до волонтерства, а хтось почав захищати громаду там, де живе. У Переяславі одним із таких напрямів стала робота добровольців у ДФТГ №2, які спочатку об’єдналися на базі місцевого університету для охорони громади, а згодом створили систему мобільно-вогневих груп.

Про те, з чого все починалося, як змінювався підрозділ, з якими викликами довелося зіткнутися, як організована робота мобільних груп, у великому інтерв’ю Інформатору розповів командир взводу мобільних вогневих груп Переяславського ДФТГ №2, провідний фахівець відділу інформаційних технологій та зв’язків із громадськістю Університету Григорія Сковороди в Переяславі Олександр Молоткін (57 років).

“У війську сказали, що їм потрібні молодші”

– Народився і виріс у Переяславі. Закінчив тут другу школу, пішов служити. Це ще був Радянський Союз. Потрапив до прикордонних військ. У Криму охороняли державні об’єкти – дачі Громика, Горбачова (радянські держпосадовці – ред.) – такий сумний аспект у моїй біографії. Після служби повернувся до Переяслава, – розпочав свою розповідь Олександр Молоткін.

Працював на різних роботах, займався дискотеками. Потім мене запросили працювати до телерадіостудії “Альта”. А 2000 року – у тодішній ще переяславський інститут. Згодом він трансформувався в Університет Григорія Сковороди. Основний мій напрямок роботи – підготовка та проведення загальноуніверситетських заходів. Інколи запрошують на загальноміські. Окрім того, зустрічі делегацій, супровід наукових конференцій, які відбуваються в університеті, та супровід захистів дисертацій спеціалізованих учених рад.

Всі чомусь очікували вторгнення 23 лютого 2022-го, на їхній так званий День захисника вітчизни, але не відбулося. Ми ще так іронізували, жартували, але передчуття справді були погані. Ну а потім увімкнув зранку 24-го телевізор, дивлюся – все бомблять, війна. Був період розгубленості, день ми не знали, що робити, зідзвонювалися зі знайомими, хто з ким міг, в університет приходив – там теж думали: що ж це буде? А потім я почав шукати собі підрозділ, до якого долучитися.

У багатьох підрозділах мені сказали, що вже вік, їм помолодші потрібні. Хоча я був тоді трохи молодший, ніж зараз, але мені казали: “Ну ти ще посидь, поки що туди-сюди, є молодші, є люди”. Тоді був такий сильний наплив. Були люди і була зброя на визначену кількість людей. Ну а ти ж не прийдеш без зброї. Ну приходь, а що приходь – з палкою?

А потім Віталій Коцур (ректор Університету Григорія Сковороди в Переяславі – ред.) зателефонував і сказав, що збирається підрозділ територіальної оборони, до якого вже долучилися багато викладачів. Запитав, чи не долучусь я. Я, звичайно, погодився. І вже 26-го чи 27 лютого у 106-й аудиторії були перші збори. Вже наступного дня ми розвантажували ящики зі зброєю і близько 28 лютого на в’їзді в Переяслав з боку Черкас ми сформували блокпост. Потім був період, коли звільнили Київщину і постало питання юридично все оформити.

Була ціла низка організаційних процедур. Спочатку ми підписували контракт із міською радою. Потім визначили, що потрібно доєднуватись до 137-го батальйону тероборони (бойовий підрозділ у складі 114-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ – ред.). Ми спочатку були в його підпорядкуванні. І ось так оформилося те, що пізніше назвали ДФТГ №2. Чому? Бо було два ДФТГ. ДФТГ №1, яке стояло на в’їзді в місто, якось не дотрималося цього процесу оформлення юридичних документів. Подробиць точно не знаю, але вони здали зброю і ДФТГ №1 розформувалося.

Дуже багато людей із ДФТГ №1 перейшли до ДФТГ №2, тому що Віталій Коцур, який є заступником командира підрозділу з навчальної роботи, зробив усе можливе для того, щоб допомогти. Завдяки його сприянню виділяли людей і матеріали, оформили та належним чином облаштували кімнату зберігання зброї, нам вдалося юридично все оформити.

Коли звільнили Київщину і вже стало зрозуміло, що, дай, Боже, великих бойових дій тут не буде, головна увага зосередилася на навчанні. Близько 260 хлопців із ДФТГ мобілізували. Є, на жаль, і загиблі, і важкопоранені, яким ми збираємо гроші й допомагаємо, чим можемо. А той, хто за віком чи за станом здоров’я не підлягав мобілізації, розумів, що все може бути і потрібно навчатись.

Тодішній начальник ДФТГ №2 Олександр Дронь організував процеси навчання, виїзди на полігон, заняття з військової топографії, заняття з тактичної медицини та тактики, роботу в складі підрозділу, роботу в парах і трійками, роботу в окопі. Потім він мобілізувався до ЗСУ. Нами почав займатися командир першої роти Євген Миколаєнко. Він теж зараз служить в Силах безпілотних систем заступником начальника штабу з рекрутингу. Загалом заняття тривали, допоки не почалися загрози від “шахедів”.

“Перший “шахед” збили на звук”

– У 2023 році Росія активно почала застосовувати “шахеди” і виникла необхідність створення малих мобільних вогневих груп. Ми приєдналися до цього напрямку. Почали працювати над отриманням кулеметів та автомобілів. Дякуємо Віктору Шереметі (депутат Київської обласної ради, підприємець – ред.), перший автомобіль – пікап Nissan Navara – нам подарував. Ми його назвали “Геркулес”, тому що так зветься господарство Шеремети.

Дивлячись на наше обладнання зараз, важко уявити, що ми починали з “Максимами” та “Дегтярьовими”. Але ми збивали, і особисто моя група збила перший “шахед”. Лік збитих “шахедів” відкрив Сергій Охріменко з кулеметом “Дегтярьова” на звук, навіть приладу нічного бачення не було.

Коли ДФТГ очолив Олег Ворошиловський, а Андрій Радзієвський – першу роту, цей напрямок набув нового дихання. Ми почали розвиватися такими темпами, що я собі і уявити не міг на початку. Олег Ворошиловський, Андрій Радзієвський, перший заступник командира ДФТГ Роман Поляруш змогли вийти на якийсь такий високий рівень, що в нас почали з’являтися нові кулемети, значно кращі, ніж “Дегтярьов”. Скажімо, великокаліберні кулемети – американський “Браунінг” і, нехай і радянського виробництва, але дуже ефективний ДШКМ калібру 12,7 – три-чотири влучання у “шахед” – шмаття.

У нас почали з’являтися прилади нічного бачення, планшети, програми. Ми перейшли в підпорядкування 118-ї окремої бригади Черкаської територіальної оборони. Під’єдналися до загальної навігаційної системи. Тобто, якщо ми раніше працювали “наосліп”, то тепер з’явився оперативний черговий з доступом до навігаційних систем. Ми почали бачити на спеціальних програмах рух “шахедів”.

Кількість мобільних груп зростала. Була вже не просто якась така “партизанщина”: кудись там виїхали, щось там чуємо, не чуємо, як це було на початку, а організована правильна робота, коли оперативний черговий видає нам команди, визначені точки, визначені екіпажі, хто на яку точку виїжджає. За всіма нормами за 15 хвилин ми вже на позиції. Залежить від дистанції та напрямку, з якого вони летять. Можливо, взимку, коли дорога погана, трохи більше часу потрібно, бо ти ж не хочеш поспішати і опинитися в канаві.

Уже 60 цілей ми “потушили”. Але вважаємо, що не всі нам зарахували, тому що командування бригад і оперативні чергові інколи мають своєрідний погляд на це: нам потрібно чітко зафіксувати на відео процес збиття і що він упав або вибухнув у повітрі. Так не завжди буває. Буває, точно знаю, що я його підбив, а він підбитий ще кілометрів 15-20, на жаль, пролетів. Хтось по ньому там ще два рази пульнув, він упав і його іншому підрозділу записали. Але це все дрібниці. Головне, що він не долетів і не наробив лиха.

• Читайте також: “Ніхто не хоче, щоб прилетіло до його рідних чи знайомих, тому працюємо дуже обережно”: командир ДФТГ №2 Олег Ворошиловський – про оборону Переяслава та боротьбу із “шахедами”

У нас є заборона роботи по цілях, які йдуть над населеними пунктами. Генштаб дуже суворо ставить вимоги. Є сектор ведення вогню на кожній позиції. Але бувають різні випадки: не потрапили в паливний бак, не потрапили в систему навігації, “підвивихнули”, як ми кажемо. От підбили, він починає рух на зниження. Уже пішов, а куди він пішов… І от є варіанти, коли його підбили перед населеним пунктом, але він все одно взяв і упав, на жаль, на житлові будинки. Таке трапляється – це війна. На це ніяк не можна повпливати. Я уявляю собі відчуття тих хлопців. Вони дуже сумні і дуже переживають, що так трапилося. Але немає іншого виходу. Ти бачиш ціль в зоні відповідальності, ти її збиваєш. Вибух прямо в небі? Цукерка, все класно.

А диванним експертам скажу: приходьте до мобільних груп, приймемо, навчимо, подивитесь, як це робиться, у вас, може, вийде краще. Всі будуть лише раді, якщо ті люди, які критикують роботу мобільних вогневих груп, приєднаються до нас і покажуть, як треба. Я буду аплодувати стоячи.

“Сказав, що можеш – не петляй. Ти маєш свою відповідальність”

– Як дійшов до командира групи, якось і не пам’ятаю. Для того, щоб надсилати доповіді оперативному черговому, потрібна була людина. Тоді мені Сергій Охріменко сказав: “Ну давай ти пиши, будь старшим”. Отак і став. Командиром взводу теж став, тому що коли ми вже перейшли в підпорядкування загону територіальної оборони, то нас потрібно було і формувати за військовим порядком: відділення, взвод і рота. Ну і так якось вийшло, що хтось командир відділення, а ти командир взводу. Знову ж таки це більш організаційна робота. Організовуєш хлопців, графіки чергування, спілкуєшся з командирами відділень, хто де, куди заступає. Вони мені скидають графік, я потім ці графіки доводжу до відома командира роти.

Десь можу набурчати на командира відділення, що він недостатньо відгукується на якесь прохання. Напрягти його “людей шукай”, бо всі на роботах. Інколи бувають випадки, коли якийсь боєць впирається: “Та я там на роботі”. Тоді виходжу на командира відділення: “Хочеш-не хочеш, а людей шукай. Або сам виходь, або заміну шукай”. В особливих випадках, коли необхідне серйозне реагування, виходжу на командира ДФТГ, тому що він єдиний може приймати рішення про підписання або розірвання контракту з бійцем. І такі випадки теж траплялися, коли людина ігнорує всі прохання.

Але я всім і собі кажу: “Ми добровольці”. Нас ніхто сюди не тягнув. Ми і в ППО так само сказали: “Будете хлопці?” – “Будемо” – “Але від роботи вас не звільняємо”. Сказав, що можеш – не петляй. Ти маєш свою відповідальність.

Поєднувати роботу в університеті, у вогневих групах та на поховання захисників ходити – нелегко. І я вдячний керівництву університету, керівнику мого відділу Оксані Луцик за розуміння, за те, що, буває, можеш не встигнути на роботу після чергування чи за необхідності трохи раніше піти. І це все люди розуміють, ти ж не гуляти ідеш кудись.

ДФТГ взяло на себе нелегку місію супроводу під час поховань захисників, тому що ТЦК вийшов на командування нашого підрозділу і сказав, що з роти охорони багато людей відправили на передову, там залишилися буквально лічені люди і вони не можуть виконувати цю роботу. Це нелегко, але ми робимо. Абсолютно добровільно, усвідомлюючи те, що потрібно захисників провести в останню путь так, як цього вимагають усі статути і положення.

Намагаємося жити так, щоб вистачало часу з таким графіком на відпочинок та відновлення. Інколи, буду відвертим, приходиш після чергування, відпрацював на роботі і вже о 17:00 спиш. Але ж на чергуваннях часто бувають і спокійні дні та ночі. У нас на пункті є ліжка, матраси. І якщо такі чергування трапляються, то трохи легше.

Інколи після чергування доводиться відразу бути ведучим в університеті. І ти просто прибігаєш, дай, Боже, щоб вистачило часу поголитися, змінити камуфляж на костюм, і треба включатися абсолютно в іншу атмосферу. Тут захід, тут конференція. І воно якось раз і переключився, відпрацював свої моменти, прийшов додому, а там уже повечеряти і спати, бо наступного дня на чергування.

“Ми приходили сюди не за нагородами чи подяками”

Згадуючи себе 20-25 або 30-річного, зовсім молодого, загальна увага, впізнаваність і те, що хтось там каже, що я непоганий ведучий, – точно була мені важлива. Зараз для мене не має значення, чи знають люди про мене та про те, що я роблю. Мені й практично всім моїм побратимам і посестрам головне виконати свою роботу. Нам дали обладнання, нам дали зброю, збили – радість. Аби не долетів, не наробив лиха, нікого не вбив.

Якщо навіть люди не задумуються про те, хто це робить і хто це збиває, ну і нехай. Хай займаються своїми справами, живуть щасливо, прокинулися, жоден “шахед” не впав у житловий будинок. Приємно, коли скажуть “дякую”, звичайно, хто ж відмовиться від подяк?.. Але і приходили ми не за нагородами і не за подяками, однозначно.

Через роки згадуватиму, як усе це починалося. Це почуття єдності, особливо у перші дні повномасштабного вторгнення. Згадуватиму веселі та сумні моменти. Наприклад, коли у найвідповідальніший момент зброю заклинило. До цього часу не можу забути, що цей дрон потім збили, але він пролітав над нами і кулемет заклинив. Ми його бачили в приціл, вже готувалися ще одну галочку поставити. І оце мені вже рік пройшов, а я забути не можу, як він над головою гуде, а нема з чого його збити.

Коли після війни відпаде необхідність в мобільних вогневих групах, я переконаний, що наш підрозділ не розпадеться. За ці всі роки ми стали сім’єю, нас легко підняти на будь-яку добру справу. Ми інколи можемо посваритися, десь посперечатися в робочих моментах, але ми вже той колектив, без якого, чесно кажучи, важко уявляю своє життя. Ми залишимося і будемо періодично проводити тренування, залишимося підрозділом якогось резерву.

• Читайте також: “Ніхто не розумів, що на нас чекає. Але разом було легше”: Софія Горобченко із Переяслава – про ДФТГ, збиті “шахеди” та культуру

При цьому мені здається, що просто так Росія від нас не відчепиться навіть після настання миру чи перемир’я. Щось у мене такі підозри, що вони знову, якщо не вдасться остаточно їх перемогти, відновлять бойові дії в той момент, коли відчують, що трохи перепочили і набралися сил.

Війна навчила ще більше любити те, на що раніше не так звертав увагу. Наповнила більшим змістом розуміння Батьківщини, України, себе, своєї сім’ї. Навчила цінувати прості життєві радощі. Виявляється, коли є аж цілих п’ять-шість годин і немає ні тривог, ні жодних спрацювань, то це надзвичайне щастя. Коли замерз на посту, а тривога виявилася недовгою, і цілі вдалося збити, і тебе годинки через три відпускають – теж, виявляється, щастя надзвичайне.

Війна навчила цінувати людей, більше довіряти, а десь і не довіряти. Навчила цінувати життя в Україні. Цінувати рідну мову як ідентифікатор того, що ти українець.

Нагадаємо, що раніше Леонід Ніколаєв із Переяслава розповів Інформатору про свою школу тренерів та ментальне здоров’я. Інтерв’ю читайте тут.

Єгор Данильчев

Фото надав Олександр Молоткін