Профессия медбрата - это не только о выполнении процедур, но и о человеческой поддержке и умении найти правильные слова для пациента и его близких

Після окупації рідного села на Харківщині виїхав через росію та країни Балтії, мав можливість залишитися за кордоном, але повернувся в Україну. Сьогодні допомагає цивільному населенню, яке постраждало внаслідок війни, та ветеранам проходити реабілітацію в Івано-Франківську, що поступово став для нього новим домом.

Майже два роки він працює медичним братом у Центрі фізичної та реабілітаційної медицини Івано-Франківської обласної клінічної лікарні та чотири роки — у Прикарпатському обласному клінічному центрі психічного здоров'я. Каже: «Я жодного разу не жалкую, що повернувся сюди».

Дуже часто більше підтримки потребують родичі, ніж самі пацієнти 

Валентин Чучук — у медицині понад 30 років. До повномасштабної війни  чоловік працював медбратом у Харківській обласній психіатричній лікарні, у селі Стрілеча, що неподалік українсько-російського кордону. Після переїзду на Прикарпаття влаштувався до Прикарпатського обласного клінічного центру психічного здоров'я, згодом — долучився до команди Центру фізичної та реабілітаційної медицини обласної лікарні.

Сфера реабілітації стала для нього новою. Довелося багато навчатися: проходити курси, брати участь у тренінгах, переймати досвід українських і закордонних фахівців. Вважає, що саме війна змусила українську медицину ще швидше освоювати сучасні підходи до реабілітації: «Коли я прийшов сюди, то побачив дуже багато людей із важкими пораненнями, ампутаціями, травмами. Чесно кажучи, думав, що тут буде дуже понуро. Але пацієнти, які проходять відновлення, — молодці. Вони так тримаються. Я не думав, що вони будуть настільки підняті духом».

Валентин розповідає, що його робочий день починається зі звичної для медиків передачі зміни. Далі – вимірювання температури й артеріального тиску пацієнтів, перев'язки, встановлення катетерів, медичні маніпуляції, допомога людям із порушеннями опорно-рухового апарату і тим, хто проходить реабілітацію після травм.

Та професія медичного брата, з його погляду, — це не лише про виконання процедур, а й про людську підтримку, моральну й психологічну, про вміння знайти правильні слова, заспокоїти та розрадити.

На думку Валентина, саме розмова часто стає першим кроком до відновлення. Не менш важливим, ніж ліки чи фізична терапія. Особливо це стосується ветеранів, які проходять тривалу реабілітацію після травм, адже вони швидше адаптуються до нових обставин, а сім'ї мають навчитися жити з цими змінами.

Опановуючи сферу реабілітації, Валентин походив цілий ряд навчань, які проводили українські та іноземні спеціалісти. На одному з таких тренінгів йому запам'яталася проста, але дієва порада: не поспішати допомагати людині лише тому, що вона пересувається на кріслі колісному, а спочатку запитати, чи потрібна допомога. «Дуже часто більше підтримки потребують родичі, ніж самі пацієнти», — зауважує Валентин, адже процес відновлення змінює життя всієї родини.

Що найважче для нього в професії? На це запитання відповідає: «Я навіть не можу сказати, що найважче. Для нас цього немає. Найважче тим, хто проходить реабілітацію після серйозних поранень . А ми тут уже допомагаємо».

Робота, яку не можна було залишити

24 лютого 2022 року Валентин Чучук зустрів удома, у селі Стрілеча на Харківщині, що розташоване прямо на кордоні з росією. «Я все бачив на власні очі, як усе летіло о 4 чи 5 ранку, — згадує Валентин. — Оце моє вікно — і уже кордон, метрів за 150-200. Заграва така була, гул такий стояв. Одразу зникло світло, трохи пізніше — мобільний зв'язок».

Попри початок повномасштабного вторгнення він, як і інші працівники Харківської обласної психіатричної лікарні, продовжив ходити на роботу. Каже:залишити пацієнтів не могли. Багато з них навіть не усвідомлювали, що відбувається навколо. Незабаром у лікарні зникли світло, вода й газ.

«Ми не могли кинути пацієнтів. Холоднеча така була — ну, лютий місяць, нуль градусів у відділеннях. І їсти не було чого їм», — згадує Валентин.

Медики намагалися готувати на всіх самі. Спочатку працівники готували вдома, поки ще був газ, потім — на вогнищах. Усі, хто мав господарство, приносили те, що залишилося в погребах.

Майже три місяці Валентин із родиною був змушений жити в окупації. Російські військові регулярно приходили з обшуками, перевіряли будинки, шукали зброю та українських військових. Валентин — голова мисливського колективу громади, тож розумів, що може опинитися в особливій небезпеці: «Приходили озброєні, розділяли нас із дружиною по різних кімнатах, обшукували будинок, горище, підвал, господарські приміщення. Питав, що вони шукають. Відповідали: "нациків"».

Виїхати на підконтрольну Україні територію тоді було неможливо. Довелося вибиратися через росію. Разом із дружиною та матір'ю Валентин вирушив у дорогу: після росії шлях проліг через Латвію, Литву, Польщу та Словаччину, після чого родина нарешті в'їхала в Україну, через Закарпаття.

На російському кордоні їхню машину затримали майже на вісім годин. «Усіх пропускали, а мене відвели вбік. Уже потім латвійські прикордонники сказали: "Вони тебе хотіли забрати. Ти що, не зрозумів?" І тільки тоді до мене дійшло це все».

За кордоном Валентин пробув лише кілька днів, дорогою до України. Каже, мав можливість залишитися в Європі, але без сумніву поїхав в Україну: «Багато людей залишилися. А ми вирішили повернутися сюди. І я жодного разу не жалкую, що повернувся».

«Я вже тут свій»

До Івано-Франківська Валентин Чучук приїхав у липні 2022 року. Каже, місто обрав випадково: «В'їхали сюди, і чомусь, я не знаю чому, зупинився в Івано-Франківську. І дуже цьому радий, що я тут залишився».

Перший час, зізнається, постійно думав про повернення додому. Та зараз розуміє: повертатися нікуди, того дому, який будував разом із родиною майже п'ять років, більше немає. Про те, що будинок зруйнований, він дізнався приблизно два роки тому. Перед повномасштабним вторгненням Валентин саме завершив будівництво власного дому, який допомагала будувати вся родина: «Будиночок, двоповерховий, з мансардою».

Разом із будинком залишилася й частина життя. Як і багато українців навесні 2022 року, Валентин був переконаний, що їде ненадовго: «Ми всі думали, що виїжджаємо на два тижні». Тож більшість речей залишили вдома, з собою взяли лише найнеобхідніше. «На машині все не забереш. Там багато фото залишилося, багато дисків, касет, флешок. Я ж думав, через два тижні повернуся».

Попри пережите, Валентин каже, що на Прикарпатті від самого початку почувався своїм, стереотипів про "схід" і "захід", зізнається, не відчув: «Мене дуже гарно тут прийняли, і в цій лікарні, і в тій. Вже не можна сказати, що я тут чужий. Уже багато товаришів тут є».

Поза роботою він разом із колегами ходить у гори, бере участь у спільних мандрівках. Каже, саме так колектив стає командою не лише в лікарні.