Турецькі «фінти»: яку гру веде Анкара щодо України

Турецька компанія Baykar – виробник широко відомих ударних безпілотних апаратів «Байрактар» – вже зареєструвалася в Україні та придбала земельну ділянку для будівництва, - заявив недавно посол України в Туреччині Василь Боднар. За словами дипломата, власники компанії "серйозно мають намір реалізувати проект до кінця". Важливо відзначити, що у значну частину моделей, які будуть вироблятися на цьому заводі, «зашиють» комплектуючі саме українського виробництва — двигуни, колеса тощо. Буквально тиждень тому уряд Дениса Шмигаля затвердив двосторонню угоду про будівництво заводу та направив її до Верховної Ради на ратифікацію. Тобто процес запущений по колії практичної реалізації і це не може не викликати схвалення.

До речі, не лише офіційний Київ співпрацює із виробником турецьких безпілотників. Днями гендиректор Baykar Халук Байрактар та керівник відомого благодійного фонду «Повернись живим» Тарас Чмут підписали у Стамбулі меморандум про подальше партнерство. «З травня цього року ми без зайвого розголосу реалізовували закупівлю безпілотного ударного комплексу Bayraktar TB2 у складі трьох літаків, наземної станції управління, кількох десятків коригованих боєприпасів та супутнього базового обладнання. На сьогоднішній день це найбільша разова угода фонду – $16,5 млн, зібраних тисячами небайдужих українців. Успішна реалізація першої угоди дозволяє планувати подальшу співпрацю. Оглянувши виробничі потужності Baykar, ознайомившись із перспективними проектами, які зараз розробляються, можна з упевненістю говорити - переозброєння України має відбуватися в тісній взаємодії з турецькими колегами - їм є що пропонувати нам як сьогодні, так і в майбутньому», - написав Чмут у себе в Facebook.

До речі, днями стало відомо, що комунікаційні шляхи з виробником «Байракторів» шукає і Путін. Про це, як передає CNN, президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган заявив на з'їзді Партії справедливості та розвитку, яку він очолює. Зокрема, турецький лідер зазначив, що бункерний мешканець «виявляє великий інтерес до угоди та навіть будівництва заводу з виготовлення безпілотників».

Дуже примітно, що виробників легендарних безпілотників пов'язують із Ердоганом родинні зв'язки. Вищезгаданий гендиректор Baykar Халук Байрактар заснував компанію разом зі своїм братом Сельчуком Байрактаром, який є інженером та технічним директором компанії, а також зятем президента Туреччини.

Але якщо Ердоган у російсько-українській війні намагається, як казав покійний президент Кравчук, ходити між крапельками, то вище керівництво Baykar неодноразово підкреслювало, що навіть постачати свою продукцію в РФ не має наміру і тим більше будувати якісь спільні проекти. Тож «байрактарні» путінські мрії, найімовірніше, так і залишаться мріями.

"Байрактари", до речі, були на озброєнні в української армії ще до 24 лютого - дня повномасштабного вторгнення РФ. Українці так полюбили ці турецькі безпілотники, що навіть почали писати про них пісні, називати так дітей та відтворювати їхнє зображення на вишиванках – дві такі подарували братам-засновникам компанії. Влітку в Україні ініціювали масштабний збір на купівлю трьох таких безпілотників, які компанія Baykar вирішила віддати нам безкоштовно. Гроші на «народні байратари» зібрали також у Польщі та Литві.

У великій війні з путінською Росією, що триває з кінця лютого, в Україні використовуються тисячі безпілотників – для виявлення позицій ворога, запуску ракет і наведення артилерійського вогню. Основним військовим безпілотником нашої з вами країни є саме Байрактар. Він розміром приблизно з невеликим літаком, має камери на борту і може бути озброєний бомбами з лазерним наведенням. Військові дрони дуже дорогі – один «Байрактор» TB2 коштує близько $2 мільйонів. Так що найчастіше ЗСУ використовують невеликі комерційні моделі, такі як, скажімо, DJI Mavic-3, який коштує близько двох тисяч доларів. Комерційні дрони можуть бути забезпечені невеликими бомбами, проте переважно їх використовують для виявлення ворожих військ. Ці «птахи» набагато менш потужні, ніж військові. Наприклад, радіус дії DJI Mavic складає всього 30 км, і він може літати лише 46 хвилин.

Варто лише зазначити, що Україна розпочала війну з «флотом» БПЛА із менш як 50 дронів. Зараз же йдеться про кілька тисяч. Рашисти в основному використовують менший, більш базовий «Орлан-10». На старті «спецоперації» їх у росіян було кілька тисяч, а зараз, як кажуть західні військові експерти, залишилося кілька сотень, не більше.

Мати «очі в небі» для виявлення цілей та наведення артилерійського вогню для нас вкрай важливо, але чи справді в умовах війни в Україні можна створювати турецькі «Байрактари»? Посол нашої країни у Туреччині Василь Бондар на це запитання у вчорашньому ефірі загальнонаціонального телемарафону відповів таким чином: «Прагматичний інтерес компанії Bаykar пов'язаний з тим, що Україна є високотехнологічною державою та виробляє багато обладнання, приладів та двигунів, які є вкрай важливими для такого виробництва. Війна ж прискорює певні процеси, тому що ми потребуємо чогось для оборони, що нам конче необхідно і це потрібно робити швидше, ніж завжди. Це стимул, яким потрібно правильно оперувати, і ми всіляко намагаємось це робити».

«Загалом Туреччина як була для нас стратегічним партнером, так і залишається. Але навіть до початку війни ми чудово розуміли, що Туреччина має свої інтереси і ці інтереси нікуди не поділися у зв'язку з нападом Росії на Україну. Звичайно, посередницькі послуги, закриття проток через Босфор та Дарданелли для російських військових кораблів, гуманітарка, політична підтримка – це позитивні речі, але є й нюанси, які нам не подобаються. Зараз цей паралельний російсько-турецький трек став більш чутливим, ми на нього реагуємо жорсткіше, але це не означає, що ми зіпсуємо стосунки лише тому, що ми на щось скривджені. Можна сказати, що певним чином Ердоган впливає на Путіна і має важелі впливу для того, щоби стимулювати його до виконання певних домовленостей», - підсумував Василь Бондар.

Зазначимо, що під завісу минулого тижня, а саме в п'ятницю, 5 серпня, Ердоган прилетів до Сочі на переговори з Путіним. Ключовою публічно озвученою темою стало виконання «зернової угоди», проте за фактом чотиригодинних переговорів стало відомо і те, що Анкара готова частково оплачувати російський газ рублями. Після того, як цей переговорний підсумок став загальнодоступним, деякі українці у соцмережах почали розганяти «зраду». Але чи справедливо сьогодні кидати каміння в турецький город чи все ж таки слід просто прийняти той факт, що Туреччина – це та країна, яка передусім відстоює свої інтереси та реалізує їх у такий спосіб, яким може?

Треба розуміти, що Туреччина є одним із найбільших споживачів російського газу і, м'яко кажучи, дуже залежить від нього. Скільки б офіційна Анкара втратила б економічно, якби повністю відмовилася співпрацювати з Росією? За півроку обсяг спільної торгівлі між Туреччиною та РФ становить близько $31 млрд. Більшість у «пакеті» товарообігу становлять газ та нафту, які йдуть з території Росії до Туреччини. Співвідношення – 1:10. Але й 3 млрд доларів турецького експорту до Росії в умовах, коли інфляція в країні становить 80%, а ціни зростають фактично щодня, грає, погодьтеся, дуже серйозну роль.

Крім того, щоб хоча б спробувати зрозуміти, скажімо так, позицію Ердогана, що лавірує, не можна скидати з рахунків і політичну складову. А вже наступного року у Туреччині, нагадаємо, відбудуться президентські вибори. Очевидно, що з огляду на суспільні настрої та падіння рівня життя всі елементи економічної взаємодії, які можуть допомогти економіці, будуть підтримуватися в Туреччині будь-яким урядом. Тим більше, що саме ці дії Ердогана всіляко підтримуються в суспільстві. Водночас вважається, що він докладає багато зусиль до того, щоб стимулювати Путіна до можливого припинення військових дій та повернення миру на території України. Принаймні риторика турецької преси саме така. А соціологія, наведена в тамтешніх ЗМІ, свідчить про те, що переважна більшість пересічних турків у російсько-українській війні стоять на боці нашої з вами країни, щоб там не кричали на матчі «Фенербахче» проти «Динамо» місцеві фанати, які явно фінансово стимулюються Кремлем.

«Найбільшим бенефіціаром цієї війни стала Туреччина взагалі і Ердоган, зокрема. Турки зайняли ідеальну для себе позицію: вони і посередники, і ті, хто торгує на дві сторони, і головне: їх не можна притиснути вторинними санкціями. Простіше кажучи, вони заходитимуть у сірий експорт із РФ настільки далеко, наскільки це можливо. Турки вибили знижку на газ і тепер братимуть російський газ по максимуму. Для їхньої економіки – це додатковий плюс (на піку вони беруть близько 26 млрд кубів, на мінімумі 16). Росіяни наразі змушені давати знижки. Варіантів натиснути на Туреччину ні в нас, ні в Заходу майже немає. На жаль, потрібно шукати та знайти. Але найважливіше, що ми маємо робити: стежити не лише за краденим зерном, але, можливо, важливіше за сірим експортом військових технологій та електроніки. Простіше кажучи: саме це альфа та омега наших зусиль. Не можна розпорошувати свої здібності. Нам необхідно в рази збільшити наше посольство у Туреччині та наші аналітичні зусилля у цьому напрямі», - коментує погоду в українсько-турецьких відносинах екс-нардеп, журналіст, а нині радник голови МВС Вадим Денисенко.

«У Туреччині та Росії залишається серйозна больова точка – Сирія. Це та карта, якою потрібно грати (ми маємо тиснути на наших партнерів у цій грі). Росіяни сьогодні – не просто молодші партнери турків у цій історії. Росіяни зручні для Китаю, Ірану, Туреччини та інших. Вони є тараном у створенні антизахідної коаліції. Ця коаліція не створиться у середньостроковій перспективі. Можливо, ніколи не створиться. Можна з великою ймовірністю говорити, що нинішня ситуація підірве Росію в перспективі 5-10 років. Але, зважаючи на стару історію «Польща впала і нас завалила», нам треба вийти живими з цього кошмару. Тому вже зараз потрібно займати активнішу міжнародну позицію саме України. І ще... Ми любимо жити у чорно-білих позиціях. Турки – не погані, і не добрі. Вони заробляють гроші. Але виграє той, хто вміє рахувати заздалегідь і не боїться йти проти правил. Нам просто потрібно бути розумнішими», - резюмує Денисенко.

Загалом, якщо винести за дужки емоційну складову, то, як не крути, Туреччина нам корисніша, ніж ми можемо це сприймати. Якщо говорити про український національний інтерес, то для нас насамперед важливим є оборонно-промисловий комплекс (знов-таки «привіт» «Байрактарам», а також безпілотнику «Акінджі» з українськими двигунами).

Крім «воєнки», є ще й економіка. Нагадаємо, що незадовго до початку повномасштабного вторгнення РФ, а саме третього лютого Київ та Анкара підписали Угоду про вільну торгівлю. І не треба бути великим експертом, щоб розуміти очевидне: навіть під час війни Україні потрібна реалізація готових продуктів, які ми виготовляємо. Туреччина є однією з найбільш закритих економік у світі та підписання такої угоди дозволяє нашим товарам зайти на цей ринок. І вже сьогодні ми створили такі умови, щоб близько 95% товарних груп зайшли за нульовою ставкою на турецький ринок. Добре це чи погано - питання риторичне.

Ну, і ще один важливий напрямок – сфера відновлення. Десятки тисяч турецьких компаній мають досвід будівництва у зонах, на території яких відбувалися раніше чи відбуваються на момент будівництва військові дії. Тобто турки не бояться брати контракти/субконтракти щодо реалізації тих чи інших проектів. І зараз чимала частина турецького бізнесу зацікавлена Україною саме в процесі відновлення, а офіційна Анкара вже зголосилася «шефствувати» у фінансовому плані в процесі відродження безбожно розбитого путінськими «визволителями» Харкова та області. Так що, незважаючи на, скажімо так, «слизьку» позицію Ердогана, на чаші переваг і недоліків наших стосунків із турками, як не крути, домінують таки плюси.