Вона у нас одна: про втрачені можливості і перспективи України

У житті кожної держави, як і в індивідуальній людської, є чорні і білі смуги, злети і падіння, сміх і сльози, перемоги і поразки. Незалежна Україна, якій сьогодні, 24 серпня 2021 року минуло 30 років - не виняток. Ще, здавалося б, зовсім недавно, нас було більше 52-х млн, а сьогодні - мільйони українських мігрантів за кордоном і понад 13 тисяч загиблих у війні на сході України... Цифр і фактів, що калейдоскопічно відображають найрізноманітніші віхи буття нинішньої «іменинниці», дуже багато і сьогодні, як ніколи, хочеться знайти відповідь на одвічно актуальне: «Хто винен і що робити?». Саме це питання в тридцятий День незалежності Lenta.UA адресує провідним політологам країни.

Володимир Фесенко, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

- Насправді, не все так погано у нас в країні, як часто малюють засоби масової інформації. Всілякі рейтинги, де українці, м'яко кажучи, не в перших рядах - це формальні, штучні показники, які гранично часто дають не зовсім коректну і дещо спрощену картину. Я сьогодні прочитав одну авторську колонку, яка називалася «Україна - нація стомлених оптимістів». Що я хотів би сказати з цього приводу? Буквально недавно я брав участь в презентації величезного фундаментального дослідження про покоління незалежності. Відверто кажучи, був здивований. Незважаючи на низький рівень життя і безліч соціальних проблем, наше населення, особливо молоде покоління, налаштоване досить оптимістично. Тому, не все так погано, як здається.

Ключова проблема сьогодні - це рівень життя і недостатні темпи модернізації та розвитку країни. Що стосується інших опцій, таких, як, наприклад, демократія, то тут ми не є аутсайдерами. Давайте, подивимося на пострадянський простір. При всіх наших численних проблемах, ми разом з Молдовою і Грузією в лідерах в плані демократії. Так, у нас є проблеми і з демократією теж, але вони стосуються відсутності верховенства права, корупції, в тому числі і в судовій, правоохоронній системах. Однак з точки зору наявності конкурентної демократії - ми в лідерах.

Якщо взяти корупцію, то треба визнати, що вона не в спадок нам дісталася, а виникла в кінці 90-х - першому десятилітті XXI століття. Саме в цей період корупція стала системним явищем, а наші корупціонери можуть давати майстер-класи по всьому світу.

Що ж стосується нібито серйозної ресурсної бази, яка у нас була на зорі незалежності, то це великий міф насправді. Ресурсна база була радянською, і вона у нас була зовсім не така, як, наприклад в сусідніх східних і центральноєвропейських країнах. Крім того, не слід забувати про те, що наша країна дісталася у власність радянської партійної номенклатури, яка була не готова до швидких і ефективних перетворень. До того ж, в 90-і роки панував дикий капіталізм, який сприяв взаємопроникненню великих грошей і великої влади. Люди, які знаходилися на той момент при владі, спокусилися на великі гроші, а деякі з можновладців самі почали формувати систему корупції, коли їм необхідно було платити за ті чи інші послуги в сфері державного правління. Першим таку порочну систему на загальнодержавному рівні почав відомий Павло Іванович Лазаренко. А ось апогею ця система досягла за часів президентства Януковича.

Тому, головна відповідальність за всі проблеми: соціальні, економічні, інші, лежить на плечах нашої адміністративної та політичної еліти, чия непомірна жадібність і безвідповідальність не дозволила Україні розвиватися належними темпами, загальмувала наш розвиток на тривалий час і створила деформації.

Віталій Кулик, керівник Центру досліджень проблем громадянського суспільства:

- Корінь всіх наших проблем лежить в тому, що Україна отримала незалежність не в результаті активної політичної боротьби, а в наслідок випадковості. За підсумком цю випадкову незалежність приватизувала номенклатура і створений на її базі криміналізований клас. Цей «тандем» законсервував все: відносини в економіці, суспільстві і так далі. Люди, що прийшли до влади, не були готові до радикальних кроків, спрямованих на розрив відносин з імперською метрополією. Відповідно, починаючи з 1992 року ми намагалися відновити виробничі ланцюги, відродити кооперацію на пострадянському просторі, шукати різні моделі пострадянської інтеграції. На цьому і будувалися устремління так званих еліт. І тільки невеликий сегмент підприємств і фінансово-промислових груп намагалися виходити на альтернативні російським, західні ринки збуту.

Процеси створення чогось нового - перш за все, інституцій, у нас почалися після 2008 року. Але як би там не було, треба відштовхуватися від того, що маємо. Так ось, поки ми не подолаємо політичних недоук з одного боку, і старих клептократичних маразматиків, з іншого, нічого в нашій країні не зміниться.

На мій погляд, ми зараз якраз входимо в етап, коли відкриваються можливості для створення по-справжньому чогось якісно нового. Стара еліта розкладається, нова не справляється і на цьому тлі виникає шанс зламати систему і зробити дорослу і зважену політику, яку втілюватимуть люди 40-50 років. Особисто я вже сьогодні бачу цілі кластери, де створюється щось нове, де формуються нові відносини, де люди намагаються будувати «білу» економіку і жити відповідно до визначених внутрішніх етичних імперативів. Тому, по досягненню 30-ти років, можна сказати, що у нас вже є усвідомлення, що без змін, ми просто приречені. Наше майбутнє - за проактивною частиною громадян, а не пасивною більшістю.

Віталій Бала, директор Агентства моделювання ситуацій:

- Переконаний, що ключовою причиною, через яку ми не досягли належного рівня розвитку в усіх сферах життєдіяльності, є відсутність української політичної еліти, яка займалася б реальною державною діяльністю. Спочатку у нас при владі були колишні комуністи, потім «червоні директори», а потім, скажімо так, бізнесмени. Тобто, років 15, а, можливо, і всі 20, при владі перебували випадкові люди, які перш за все, думають про свої блага, а також достаток друзів, кумів і так далі, а не про країну і її громадян. Саме персональний фактор «еліт» зіграв з нами злий жарт, оскільки стартові можливості, на моє глибоке переконання, дозволяли Україні на сьогодні бути як мінімум в двадцятці найбільш успішних економік світу. Але в підсумку, що маємо? Безліч реформ, які проводяться зараз, повинні були б бути зроблені в перші 2-3 роки після набуття незалежності. Я маю на увазі, наприклад, закон про мову, ринок землі та інших фундаментальних речах. Тобто, картина того, яку Україну ми будуємо, повинна була бути намальована давним-давно, а сьогодні ніхто і не зможе предметно відповісти на питання про те, яку країну будували всі ці 30 років партії і політичні лідери, які були весь цей час при влади. А от суспільство весь цей час не спало - зробило дві революції, але, на превеликий жаль їх плодами скористалися не ті люди...

Поки при владі, перепрошую за тавтологію, чинна влада, жодного просвітку особисто я, на жаль, не бачу. І нам не потрібно шукати альтернативу, оскільки це шлях в протилежному напрямку. Нам необхідно, як колись сказав Чорновіл, щоб до влади прийшли порядні і патріотичні професіонали. І тут неважливо, якого віку вони будуть, якої статі та віросповідання, ключове - принципи.

Втім, треба визнати, що іноді, не завдяки, а попри те, що відбувається як центральною, так і місцевою владою, виникають і позитиви. До речі, тут, на мій погляд, велику роль зіграла агресія Росії. До нас прийшло усвідомлення, що ми повинні будувати по крупинці свою державу спільно. Самосвідомість громадян у нас сьогодні, поза всяким сумнівом, на порядок вища, ніж було 5-10 років тому і це не може не радувати. Тепер завдання кожної відповідальної політичної сили - направити цю колосальну громадську енергетику в потрібний напрямок, а головне - створити людям прийнятні умови для самореалізації, тому що успішної країни без успішних громадян не може бути апріорі.