Зараз всі ми - його мами…

В купе приємна білява жінка, 50+, їде лікуватись в Моршин, вона виглядає як людина в очікуванні відпустки, балакуча, стомлена, але намагається бути усміхненою. 

В неї системне порушення сну, розповідає, дізнавшись, що я працюю в секторі медицини. 

Заходить він. 

Військовий, ще дуже молодий, гарний, років 25-27, з великим рюкзаком, карематом, і сумними очима людини, що повернулась з фронту в бурхливий та майже безтурботний Київ. 

Наша розмова «ні про що» з жіночкою вмить припиняється. 

Ми починаємо метушливо пропонувати йому все що маємо: банани, цукерки, мінеральну воду, заварну каву, бутерброди. 

Він трохи ніяковіє від такого натиску материнської турботи, і я починаю його розпитувати, поки він наспіх влаштовується на верхній полиці: 
- Ви у Франківськ їдете? 
- Так, я вас не розбуджу раніше, сподіваюсь 
- Ви сам з Франківська? 
- Так 
- Додому, до батьків? 
- Мами нажаль вже немає.. 
- А звідки зараз? 
- Біля Краматорська служу. 3 дні в мене на все. Доброї ночі… 

Через хвилину він вже спав. 

Він спить вже 12 годину. 

Може за рік це його найдовший та найсолодший сон? .. 

А ми з жіночкою перемигуємось знаками, говоримо пошепки, зокрема, попередивши провідницю, щоб слідкувала за тишею в вагоні. 

Моя сусідка з самого ранку вже приготувала йому сніданок, витерла його черевики, замовила порцію кави, щоб не закінчилась на інших пасажирах, і дбайливо чекає коли він проснеться. 

Бо її сину теж 28, розповідає. 

І він зараз воює під Марʼїнкою. 

І їй дуже сильно хочеться, щоб він спав в нормальному ліжку, просто спав цим безпробудним сном молодого парубка. Щоб приїхав додому. Щоб мріяв та будував своє мирне життя. Вона тихо розповідає про сина. 

А сльози душать мене. 

За цього хлопчика, який вже втративши маму, ризикував втратити країну, тому готовий втратити за неї своє життя.. 
За цю добру жінку, як багато жінок сьогодні, кожен день і ніч молиться за свого сина, і за всіх інших синів, що захищають нас на фронті, тому страждає на безсоння ... 

Сльози стоять в горлі від того, що стала свідком, як цей юнак, був огорнутий уві сні, справжньою маминою турботою 
І як одна жінка, чекаючи на свого сина, готова ділитись любовʼю з усіма українськими воїнами 
Вона виходить в Моршині. 

І під подушкою юнака, який все ще спить, залишає маленьку іконку, яку вона в останній момент витягає з сумочки.

- Будь ласка, передайте йому, що зараз всі ми - його мами… 

Разом переможемо!