Аналог чи профанація: чи вдасться створити «мусульманське НАТО»?

Офіційні Анкара, Ісламабад та Ер-Ріяд уклали нещодавно Мекканський пакт, який, серед іншого, передбачає, що напад на одну з цих трьох країн розглядатиметься як напад на всі три. Глава турецької дипломатії Хакан Фідан охарактеризував це зобов'язання як «технічно аналогічне» статті 5 Статуту НАТО — положенню про колективну оборону.

«Той факт, що серед країн, які підписали угоду, є Туреччина і Пакистан — дві країни із сунітською більшістю, що межують з Іраном, — а також регіональний суперник Тегерана, Саудівська Аравія, може трактуватися як спроба оточити Іран», — підкреслює турецька служба BBC.

Безпосередньо турецькі офіційні особи повсюдно зазначають, що процес, який призвів до укладення пакту, стартував ще до нинішнього конфлікту та зростання напруженості в регіоні: переговори розпочалися у грудні 2024 року. Ісхак Дар, міністр закордонних справ та віцепрем'єр Пакистану, також підкреслив, що пакт не спрямований проти будь-якої країни. Водночас офіційний представник МЗС Ірану Есмаїл Багаї заявив, що «немає причин турбуватися про те, що цей пакт спрямований проти Ірану». За його словами, це, навпаки, є ознакою того, що три країни «дійшли висновку, що не можуть покладатися на зобов'язання США у сфері безпеки».

Попри те, що ключова оборонна стаття Мекканського пакту дійсно нагадує п'яту статтю Північноатлантичного договору, поки що не зрозумілі до кінця ані механізми ухвалення рішень, ані обсяг зобов'язань. І на цьому тлі західні медіа повідомляють про ймовірне приєднання до «мусульманського НАТО» Єгипту.

Слід зазначити, що навесні поточного року Каїр, Ер-Ріяд, Анкара та Ісламабад вже почали взаємодіяти у чотиристоронньому форматі: зокрема, 19 березня міністри закордонних справ чотирьох країн зустрілися в Ер-Ріяді. Формального рішення Єгипту про вступ поки немає, і вважати його вирішеним наперед зарано, проте політичний фундамент для розширення існує. Як відомо, Єгипет, Туреччина та Пакистан разом із Саудівською Аравією ще з 2015 року входять до ісламської військової коаліції з боротьби з тероризмом, хоча та ніколи не була системою колективної оборони.

Деякі експерти, втім, вважають, що Єгипет виявлятиме обережність у питанні приєднання до блоку через ризики негативного впливу на його відносини з іншими державами — у цьому випадку з такими країнами, як Іран, Ізраїль, ОАЕ, Греція, Індія та Кіпр.

Залишається також відкритим питання про те, як далеко учасники угоди готові йти у практичній площині. Як відомо, за останні місяці Саудівська Аравія неодноразово зазнавала ударів Ірану та єменських хуситів, хоча двосторонній договір про взаємну оборону з Пакистаном вже діяв. Так, Ісламабад посилив військову присутність у королівстві, проте прямого вступу в конфлікт всіляко уникав. Цей сухий факт наочно демонструє різницю між декларацією про колективну оборону та готовністю автоматично перетворювати чужу війну на свою власну. Як зазначають із цього приводу в американському Інституті вивчення війни (ISW), пакистанській стороні значно легше «знайти точки дотику з Іраном перед обличчям зовнішнього тиску, ніж підживити суспільний запит на війну з ним».

Тим часом турецька позиція ще цікавіша. Не секрет, що Анкара конкурує з Тегераном у регіоні, але це суперництво десятиліттями цілком собі уживається з торгівлею та спільними інтересами в питанні курдських збройних організацій. Крім того, Туреччина відіграла помітну роль у блокуванні ідеї використовувати курдські формування для наземного тиску на Іран. Це досить добре показує межі турецько-іранського суперництва: послаблення Тегерана Анкарі в якихось питаннях може бути вигідним, розпад же Ірану та виникнення нового осередку нестабільності біля турецьких кордонів — однозначно ні.

З іншого боку, ані Туреччина, ані Саудівська Аравія, ані Пакистан не зацікавлені в тому, щоб Іран вийшов із нинішнього протистояння переможцем. І пояснення цьому лежить на поверхні: якщо Іран зуміє перетворити війну з американо-ізраїльським тандемом на довготривале посилення свого впливу, його переговорні ставки в регіоні зростуть як на дріжджах.

Тобто це той самий випадок, коли сусідам не надто вигідна нищівна поразка Ірану, проте і його надмірне посилення їм теж, м'яко кажучи, ні до чого. Для них найкомфортнішим є Іран достатньо сильний, щоб не впасти, але недостатньо сильний, щоб одноосібно диктувати свої «забаганки» всьому регіону.

У парадигмі «мусульманського НАТО», природно, не варто забувати і про фактор США. Очевидно, що спекотні в усіх сенсах близькосхідні події зразка 2026 року змусили регіональні політеліти поставити собі запитання: якщо американські об'єкти в Перській затоці самі стають цілями та зазнають втрат, наскільки надійною є колишня модель, у якій безпека забезпечувалася насамперед через союз зі Сполученими Штатами? Поза всяким сумнівом, американська військова присутність нікуди не випарувалася і не випарується, проте, як зазначає, до речі, прореспубліканський Fox News, її здатність гарантувати партнерам абсолютну невразливість виявилася явно переоціненою.

У будь-якому разі, «мусульманське НАТО» зовсім не означає розрив із Вашингтоном. Як не крути, а Туреччина залишається чинним членом Північноатлантичного Альянсу, а Саудівська Аравія та Пакистан зберігають досить-таки тісні відносини зі США. Тому, судячи з усього, йдеться радше про своєрідну «подушку безпеки» на випадок, якщо американського захисту одного разу виявиться менше, ніж американських обіцянок, які сиплються з рота Трампа, як із рогу достатку. І в цьому сенсі Мекканська угода є ще однією «ластівкою», яка свідчить про поступовий перехід Близького Сходу від системи, побудованої навколо одного зовнішнього гаранта, до складнішої конструкції регіональних центрів сили.

У кожної з країн «мусульманського НАТО», висловлюючись словами нинішнього господаря Білого дому, є свої карти. Саудівська Аравія дасть капітал, Туреччина — одну з найбільших армій НАТО та розвинену оборонну промисловість, Пакистан — статус єдиної ядерної держави ісламського світу.

Ну, а після ймовірного приєднання до «мусульманського НАТО» Єгипту та інших регіональних гравців, можна буде говорити про спробу створити самостійну мусульманську архітектуру безпеки — і зовсім не обов'язково проти когось одного, а насамперед для того, щоб більше не залежати цілком і повністю від Сполучених Штатів.

На цьому ж етапі ми спостерігаємо за початком регіональної страхувальної системи: три держави, кожна зі своїми фобіями та амбіціями, вирішили об'єднатися, розуміючи, що зустрічати наступну близькосхідну «пожежу» поодинці як мінімум занадто дорого.

До речі, об'єднана армія трьох країн налічує близько 1,4 мільйона військовослужбовців, 6 тис. танків та понад тисячу бойових літаків. Серйозний, погодьтеся, потенціал. Однак, як зазначалося вище, у блоці поки що немає єдиного командування, постійного контингенту та чітко прописаних автоматичних механізмів реагування, як у НАТО. З іншого боку, це партнерство дає всім трьом країнам можливість надіслати сильний політичний сигнал, суттєво посилити свою дипломатичну вагу та згодом отримати серйозні стратегічні переваги.