Аріель Бульштейн: Майбутнє України - не лише вистояти, а й стати новим центром безпеки Європи

Ізраїль та Україна вже багато років мешкають в умовах війни. Які головні уроки українці та ізраїльтяни можуть винести з досвіду одне одного?

Насамперед я б дещо уточнив. Ізраїль живе в умовах боротьби за своє існування не кілька років, а з 1948 року – від дня проголошення незалежності. Якщо бути точним, то навіть раніше, адже арабські сили намагалися перешкодити створенню єврейської держави ще задовго до цього.

За цей час ми нагромадили значний досвід. З одного боку – як захищати собі щодня, а не лише в теорії. З іншого - як залишатися демократичною державою з потужною економікою та високим рівнем життя навіть під час постійної загрози.

Напевно, саме цей баланс є нашим найбільш унікальним досвідом. Я не знаю іншої країни, яка десятиліттями жила б так: в одній руці – автомат, в іншій – книга. І не лише метафорично, а й буквально.

Водночас Україна також має чим поділитися із Ізраїлем. Ви зіткнулися з безпрецедентною агресією великої держави, яка має серйозний військовий, економічний та політичний потенціал. Те, що Україна змогла вистояти, а потім перейти від стримування до контрударів і навіть атак по військових об'єктах у глибині російської території, заслуговує на уважне вивчення.

Який ізраїльський досвід сьогодні може бути найкориснішим для України?

Найголовніше – це громадський дух. В Ізраїлі не потрібна примусова мобілізація, щоби люди брали до рук оружня та йшли захищати свою країну.

Після нападу ХАМАС 7 жовтня 2023 року ізраїльтяни, котрі перебували за кордоном, буквально штурмували аеропорти, намагаючись повернутися додому. Молоді люди, які подорожували Латинською Америкою чи Азією, благали посадити їх на будь-який рейс до Ізраїлю, щоб вони могли повернутися та воювати.

Такий дух не виникає за день. Його формували поколіннями. І це, мабуть, найцінніший актив Ізраїлю – важливіший за армію, розвідку чи технології.

Росія та Іран сьогодні активно співпрацюють у військовій сфері. Наскільки небезпечним є цей союз для України, Ізраїлю та світу?

Це дуже небезпечний союз для всіх. Іран веде війну проти Ізраїлю фактично з 1979 року, коли до влади прийшов ісламістський режим, який відкрито проголосив своєю метою знищення єврейської держави.

Спочатку вони діяли через терористичні організації – ХАМАС, «Хезболлу» та інші структури. Згодом перейшли до відкритих атак ракетами та безпілотниками. Саме «Шахедами», якими сьогодні Росія атакує українські міста.

Коли іранська загроза поєднується з можливостями Російської Федерації, це створює загрозу не лише для наших держав, а й для міжнародної безпеки в цілому.

На мою думку, Україна усвідомила опасность Ірану досить пізно - лише після того, як на її територію почали падати іранські безпілотники. До цього Ізраїль неодноразово попереджав про ризики співпраці з таким режимом.

В Україні часто ставлять питання: чому Ізраїль не надає Києву масштабної військової допомоги? Чи може ця політика змінитися?

Потрібно розуміти, що Ізраїль насамперед спрямовує свої військові ресурси на власний захист. Після 7 жовтня ми фактично опинилися біля війни на кількох фронтах одночасно. Тому природно, що головним пріоритетом залишається безпека наших громадян. Разом із тим Ізраїль надавав і продовжує надавати Україні гуманітарну допомогу.

Водночас ми очікували б більшої політичної підтримки від України щодо питань, що стосуються Ізраїлю. Особливо після того, як ми стали жертвами масштабної терористичної атаки.

Який головний урок Ізраїлю щодо переговорів із агресором?

Дуже простий: агресивні тоталітарні ідеології не можна утихомирити вчинками. Упродовж своєї історії Ізраїль неодноразово йшов на територіальні компроміси. І щоразу це закінчувалося однаково: наші супротивники використовували отримані території як плацдарм для нових атак.

Тому я не люблю давати поради Україні. Це ваша країна та ваше рішення. Але можу сказати одне: історія показує, що вчинки агресорові не приносять світу. Вони лише відкладають наступний етап конфлікту.

Повернення Дональда Трампа до Білого дому викликало багато дискусій в Україні. Як його політика може вплинути на підтримку союзників США?

Тут я розумію, що ізраїльський погляд може відрізнятись від погляду багатьох українців. З точки зору Ізраїлю, Дональд Трамп був одним із найдружніших до нашої країни президентів США.

Для нього союз із Ізраїлем є не лише політичним, а й ціннісним. Він бачить Ізраїль як невелику демократичну державу, яка здатна захищати себе, розвивати економіку та технології навіть в умовах постійних загроз.

Крім того, Ізраїль є союзником, який не лише отримує допомогу, а й сам робить внесок у спільну безпеку. Такі відносини Трамп цінує.

Тут я дозволю собі одну думку для українців. Союзницькі відносини не можуть бути односторонніми. Неможливо лише отримувати підтримку. Потрібно також інвестувати у відносини, демонструвати солідарність із союзниками у питаннях, які є важливими для них.

Україна прагне вступити до НАТО. Чи стане членство реальністю після завершення війни?

Я не знаю відповіді на це питання. Це повинні вирішувати сама Україна та держави-члени Альянсу. Ізраїль не входить до НАТО і традиційно дотримується іншого підходу. Ми завжди виходили з того, що найнадійнішою гарантією безпеки є власна здатність захистити себе.

Безперечно, НАТО є потужним механізмом колективної оборони. Але будь-який союз також означає певну залежність від рішень інших держав. Ізраїль завжди прагнув зберігати можливість діяти самостійно, навіть маючи найкращих союзників.

Після нападу ХАМАС 7 жовтня багато українців побачили паралелі між діями терористів та методами Росії. Чи погоджуєтесь ви з такими порівняннями?

Безумовно, ми бачимо схожу жорстокість, схоже на нехтування людською життям і міжнародними нормами. В обох випадках йдеться про спробу знищити свободу та суверенітет іншого народу.

Водночас хочу наголосити: для Ізраїлю ця боротьба почалася не 7 жовтня 2023 року. Ми стикаємося з подібною агресією багато десятиліть.

Цікаво й те, що Росія залишається однією з небагатьох держав світу, яка після подій 7 жовтня продовжує підтримувати контакти з представниками ХАМАСу. Це теж багато про що говорити.

Якою ви бачите роль України у новій системі міжнародної безпеки після завершення війни?

Немає сумнівів, що Україна вже сьогодні нагромадила величезний військовий досвід. Ви продемонстрували здатність адаптуватися до нових умов війни, використовувати технології, компенсувати нестачу ресурсів інноваціями та змінювати правила гри на полі бою.

Після завершення війни Україна може стати одним із найвпливовіших безпекових гравців Європи, але разом із цим постає питання цінностей. Якщо Україна претендує на роль лідера, вона має не лише відстоювати власні інтереси, а й займати чітку моральну позицію щодо глобальних викликів.

Якщо заглянути на десять років уперед, що стане найбільшим визовом для демократичного світу – агресія авторитарних держав чи внутрішній криз демократій?

Найнебезпечнішим є поєднання цих двох факторів. З одного боку, ми бачимо агресивні тоталітарні режими, які прагнуть змінити світовий порядок силою. Це Росія, Іран та інші авторитарні держави.

З іншого боку, існують внутрішні проблеми демократичних суспільств. Частина західного світу втратила здатність розпізнавати загрози на ранньому етапі.

Ми вже бачили це в історії з нацистською Німеччиною. Бачимо це сьогодні щодо ісламського фундаменталізму. Бачили це і напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Занадто багато людей на Заході переконані, що будь-яку проблему можна вирішити переговорами чи компромісом. На жаль, історія доводитиме, що це працює не завжди.

Під час свого виступу в Одесі ви провели паралелі між Україною та Ізраїлем. Який головний урок українці можуть запозичити до ізраїльтян?

Не втрачати вдячності союзникам, але й не потрапляти у залежність від чужої допомоги. Ми вдячні партнерам, але ізраїльська історія навчила нас дуже важливої речі: ніхто не захищатиме твою державу так, як ти сам.

Союзники можуть змінюватись. Політичні інтереси можуть змінюватись. Правительства можуть змінюватися.

Тому країна повинна будувати власну армію, власну оборонну промисловість, власні сили безпеки та власну систему стримування. Саме це дозволяє зберігати незалежність.

Якою має бути роль України у новій архітектурі європейської безпеки?

Якщо Україна успішно завершить цю війну і збереже свою державність, то вона отримає унікальний досвід, якого сьогодні немає в більшості європейських країн. Українці знають, що є реальною загрозою. Знають, що таке війна. Знають, як виглядає агресор.

Тому Україна може стати державою, яка допоможе Європі краще розпізнавати загрози майбутнього та реагувати на них раніше, ніж це відбувалося досі.

Сьогодні багато західних суспільств живуть у відносному комфорті і не завжди усвідомлюють масштаби опасностей, які існують у світі. Україна такого права на ілюзію вже не має. І саме тому її голос у питаннях безпеки після війни може стати одним із найавторитетніших у Європі.