Лувр не просто так погрожував продати «Джоконду» Леонардо да Вінчі

Коли директор Лувру Жан-Люк Мартінез заявив сьогодні з гордістю, що число відвідувачів музею в 2018-му році вперше за всю історію (і, можливо, історію всіх музеїв в світі) перевищило 10 млн осіб, це була не просто гордість, а й зітхання з полегшенням. До якого тут же додався подих головної та постійної турботи директора цього знаменитого музею - фінансової. 

Адже бюджет Лувру становить приблизно € 400 млн в рік, і навіть якщо всі ці люди купили вхідний квиток в музей без знижки за € 15 або в інтернеті за € 17 (дорожче, але зате не треба стояти пару годин у черзі), все одно треба ще десь взяти більше € 200 млн. Держава раніше покривала своїми дотаціями приблизно 60% бюджету Лувру, потім 50%, зараз 40%. Значить, треба ще десь заробити. 

Традиційно це робиться за рахунок організації в Луврі тимчасових виставок, за відвідування яких стягується окрема плата, але це максимум 200-300 тис осіб за час функціонування виставки. Також музей заробляє гроші продажем сувенірів і друкованої продукції з мистецтва. Є ще й приватні пожертвування, але і цього не вистачає. Тому, наприклад, дирекція Лувру дозволила знімати в залах музею епізод з фільму «Код да Вінчі» за книгою Дена Брауна. Це суперечило колишній політиці музею, але зате принесло додатковий дохід в розмірі $ 2,5 млн. 

І коли в середині «нульових» у французькій пресі промайнула чутка, що нібито дирекція Лувру розглядає можливість продажу «Джоконди» Леонардо да Вінчі, щоб покрити поточні витрати музею, це, швидше за все, було засобом тиску на уряд. Мовляв, дайте грошей, інакше ... Але навряд чи їм би дали продати найвідомішу у світі картину, та й, з іншого боку, хто б її купив при оцінці на рівні $ 2 млрд? Хоча, можливо, якась із нафто-газоносних монархій Близького Сходу, яка активно будує зараз свої музеї, і розщедрилася б. 

Лувр - не єдиний з найбільших музеїв світу, що зазнають фінансових проблем. У всьому світі вони приблизно аналогічні, відрізняючись лише ступенем державної участі у фінансуванні. Чим воно менше, тим більше навіть найзнаменитіші музеї йдуть на порушення традицій. Наприклад, нью-йоркські музеї давно вже надають свої зали для показу мод, але, природно, найдорожчих брендів. Іноді музеї навіть продають картини зі своїх колекцій, що викликає в пресі великий шум, причому журналісти зазвичай навіть не розбираються в тому, робить це державний музей чи приватний.

Але за великим рахунком найзнаменитіші музеї знають, що держава не дасть їм «потонути» не тільки з міркувань престижу, а й з економічних причин. Адже приїжджають з інших країн і міст туристи, які відвідують такі музеї, залишають свої гроші не тільки в їхніх касах, а й в готелях, ресторанах і магазинах міст, де вони знаходяться. 

Порахувати такий кумулятивний ефект можна тільки приблизно, але, наприклад, в нью-йоркському Метрополітен-музеї вважають, що туристи, які приїжджають в Нью-Йорк для відвідування постійних і тимчасових виставок цього музею, витрачають на проживання й покупки в місті близько $ 800 млн на рік.

У будь-якому випадку часи, коли музей був тільки сховищем і демонстраційним залом, а його символом - дрімаючі на стільці в куточку зали бабусі-наглядальниці, пройшли.