Тінь Китаю: чому Піднебесна особливо не з'являється у глобальному протистоянні

Після досягнення домовленості про перемир'я між Вашингтоном і Тегераном другою новиною з позначенням «блискавка» стало повідомлення про те, що переговорним майданчиком стане Ісламабад, що залишався до цього на узбіччі світової дипломатії. Прийматиме американську та іранську делегації особисто прем'єр-міністр Пакистану Шехбаз Шаріф. «Висловлюю глибоку подяку керівництву обох країн і запрошую їх делегації до Ісламабаду в п'ятницю, 10 квітня 2026 року, для подальших переговорів про укладення остаточної угоди для врегулювання всіх суперечок»,— написав напередодні в соцмережі X глава пакистанського уряду, подякувавши обидвом сторонам за «видатну мудрість і розуміння»розуміння».

Тим часом, як зазначає Politico, висування Ісламабаду на роль глобального миротворця стало несподіванкою через кілька причин. По-перше, акцентує видання незважаючи на те, що Пакистан є єдиною державою мусульманського світу, яка має ядерну зброю, ця країна і близько не має такої ж політичної ваги, як, наприклад, Туреччина, Єгипет або Саудівська Аравія (СА), і ніколи навіть і не претендувала на роль регіонального лідера. По-друге, зазначає газета, іранський прем'єр Шехбаз Шаріф аж до останнього моменту не коментував події на Близькому Сході, намагаючись при цьому максимально дистанціюватись від обох сторін конфлікту.

По-третє, підсумовує Politico, викликає питання і внутрішня ситуація в самому Пакистані: «З усіх держав ісламського світу війна проти Ірану викликала у Пакистані найбільші потрясіння та різкий сплеск антиамериканських настроїв, що супроводжувався нападами на дипмісії США. Таким чином, у разі приїзду американської делегації до Ісламабаду одним із найскладніших завдань стане забезпечення її безпеки та запобігання терактам та актам насильства з боку впливових ісламістських угруповань».

За інформацією видання, насправді ключову, хоч і кулуарну роль у дипломатичній активності Пакистану на близькосхідному напрямі зіграв його «старший друг» Китай, який, до речі, до початку конфлікту отримував більше половини нафти з Ірану та країн Перської затоки.

Цілком очевидно, що у зв'язку з війною проти Ірану Піднебесна зіткнулася з загрозою збою енергетичних постачань, закриттям торгових маршрутів та можливістю зриву інфраструктурних проектів у рамках своєї глобальної стратегії «Пояс і шлях». Це, м'яко кажучи, невигідне становище, як зазначає Axios, змусило КНР негайно включитися у врегулювання, яке тепер проходитиме під дипломатичною пакистанською ширмою.

Непрямим підтвердженням незримої присутності Пекіна в мирно-переговорному кейсі є той факт, що формулювання пакистанських та китайських заяв щодо війни в Ірані написані практично дослівно як під копірку. Є, втім, й інші непрямі докази негласної участі КНР у процесі. "Угода між США та Іраном була досягнута в останній момент завдяки участі двох несподіваних гравців: віце-президента Венса та Китаю", - повідомила кореспондент агентства Associated Press Фарнуш Амірі з посиланням на представника однієї з країн-посередників. Нарешті, сам Трамп напередодні заплутано-витіювато, але підтвердив французькому агентству L'Agence France-Presse (AFP), що Китай справді сприяв переговорам Ірану зі США.

Таким чином, очевидно, що якщо переговори в Пакистані призведуть до завершення війни з Іраном, президент США Дональд Трамп і голова КНР Сі Цзіньпін матимуть можливість безперешкодно провести найважливішу для обох сторін зустріч у китайській столиці, яка планувалася на кінець березня, але потім з ініціативи Білого дому була перенесена на середину травня.

Інше питання, що нинішній господар Овального кабінету хотів в'їхати до Пекіна на білому коні близькосхідного завойовника, роблячи ставку на іранський бліцкриг, а вийшло не зовсім так.

При цьому, оголошуючи про двотижневе перемир'я з Іраном, президент Трамп похвалився, що США "вже виконали і навіть перевиконали всі поставлені військові завдання". Однак якщо подивитися оголошені ним під час операції завдання, то стає зрозумілим, що насправді жодна з них не виконана.

Наприклад, ключове питання: чи позбавили Іран можливості створити ядерну зброю? Зрозуміло, що ні, оскільки хоч ядерну інфраструктуру сильно пошкоджено, але Іран зберігає знання та технології, необхідні для відновлення ядерної програми. Другий момент: чи знищено військово-промисловий потенціал Ірану? Тут теж можна говорити про серйозні збитки, але не про повну ліквідацію точно. Безперечно, на його відновлення піде час, але Тегеран явно проведе роботу над помилками і зміцнюватиме те, що виявилося найбільш уразливим – перш за все, систему ППО і почне активніше вкладатися в те, що дозволило йому вести асиметричну війну проти противників, які перевершують по військовій потужності - безпілотники, міні-підводні човни.

Ідемо далі. Чи забезпечена свобода судноплавства в Ормузькій протоці? Ні. Іран де-факто взяв протоку під контроль і, зрозуміло, навіть якщо згодом буде знайдено більш прийнятні для країн регіону розв'язки, повністю цей джокер навряд чи віддасть.

Зрештою, чи відбулася зміна правлячого режиму в Ірані? Частково, але не так, як на те розраховували США та Ізраїль, вважаючи, що після вбивства перших осіб держави влада в Ірані візьме опозиція і в країні відбудуться вигідні Вашингтону і Тель-Авіву кадрові ротації. Тим часом новим верховним лідером Ірану обрано сина вбитого аятоли Алі Хаменеї Моджтаба Хаменеї, а вплив Корпусу вартових ісламської революції (КСІР) лише зміцнився.

У цілому, всередині США Білий дім домігся зменшення шансів зберегти за республіканцями хоч одну з палат Конгресу на виборах у листопаді, оскільки війна проти Ірану виявилася найнепопулярнішою серед американських громадян з усіх розпочатих Вашингтоном військових кампаній – понад 60% респондентів стабільно виступали проти неї. До того ж від Трампа відвернулося багато його прихильників з руху MAGA (той самий Такер Карлсон, який за відмашкою з Білого дому брав інтерв'ю у кремлівського диктатора Путіна), які вірили, що він буде, як і обіцяв під час виборів уникати нових воєн.

Далі – більше. За межами Сполучених Штатів адміністрація Трампа досягла серйозного розладу зі своїми союзниками щодо Північноатлантичного Альянсу, втрати привабливості концепції гарантій безпеки з боку Америки, та й загалом – стрімкого падіння глобального іміджу Сполучених Штатів не в останню чергу за рахунок безрозсудної риторики нинішнього господаря. Такими є лише проміжні висновки, оскільки зрозуміло, що в іранській історії ще рано ставити жирну точку.

«Протирічна та хаотична історія з перемир'ям між США та Іраном дуже нагадує нашу сумну історію з Мінськими угодами. По-перше, кожна із сторін по-своєму тлумачить угоду про перемир'я. Так було й у нас із Мінськими угодами. По-друге, вже першого дня цього перемир'я почалися його порушення. Теж знайома нам історія. Відразу зазначу, що епізодичні порушення будь-якого перемир'я майже неминучі, про що свідчить історичний та міжнародний досвід. Але для виконання угоди про перемир'я є й серйозніші потенційні перешкоди. Головна проблема – це готовність Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), чи окремих його представників, виконувати умови цього перемир'я. У КВІРі чимало фанатиків та тих, хто не хоче припиняти цю війну. І саме вони, а також проблеми з керованістю адміністративно-політичної системи Ірану, є головною проблемою для виконання угоди про перемир'я. Інша проблема – Ізраїль, який не бажає припиняти свою військову операцію у Лівані. А це також ставить під загрозу виконання угоди про перемир'я між США та Іраном», - зазначає політолог Володимир Фесенко.

Продовжуючи паралелі з Мінськими угодами, експерт констатував: «Подібно може розвиватися і історія з виконанням угоди про перемир'я між США та Іраном. Більшість міжнародного співтовариства дуже зацікавлені в тому, щоб ця угода все ж таки запрацювала. Багато залежить від того, чи вдасться розпочати прямі мирні переговори у Пакистані. Мирний процес на Близькому Сході, який намагаються розпочати, є дуже хитким. Його спробують утримати та продовжити, але завершити цю війну буде дуже не просто».