В український кінопрокат вийшов другий фільм про тимчасову петлю, у якій заплуталися вбивці й жертви

Міленіали, які сьогодні є основною цільовою аудиторією кінотеатрів, продовжують диктувати творцям кінофільмів, розрахованих на масового глядача, нові правила. Кіноглядач першої половини 80-х років минулого століття, переглянувши стрічку Крістофера Лендона, швидше за все, потиснув би плечима (якби витримав сеанс до кінця) і назвав її довільним набором епізодів. Хоча в ті роки романи й розповіді про подорожі в часі вже складали цілий розділ наукової фантастики: тема тимчасової петлі, у якій заплуталися герої оповідання, була не дуже популярна в силу своєї монотонності.

Але «День бабака», що вийшов у 1992-му році, зробив цю тему настільки відомою, що тепер його назву вживають як загальновідоме формулювання навіть ті, хто не підозрює про існування фільму. Історії про те, як герой знову й знову потрапляє в одні й ті самі час і місце, намагаючись змінити хід подальших подій, пішли косяком, ставши такими ж звичними, як, наприклад, роад-муві. У темі зображення на кіноекрані тимчасової петлі навіть виник свій звід правил, який, до речі, спробував сформулювати в цю суботу оглядач The Wrap, пред'являючи свої претензії до «Щасливого нового дня смерті». 

Переказувати його досить велику статтю ми не будемо, оскільки вона доступна для читання. І зрозуміло, чому тема тимчасової петлі так добре «зайшла» у свідомість сучасного молодого кіноглядача. Комп'ютерні ігри привчили його до того, що можна, побачивши напис Game over, повернутися на програний рівень і пройти його заново, причому внаслідок вибору іншого варіанту первинних дій і подальші події будуть розвиватися по-новому. 

Цікавіше тут інше. Дослідження психологів останніх років показали, що у свідомості міленіалів реальний і віртуальний світи настільки тісно сплелися, що багато хто з них сприймає справжнє життя як комп'ютерну гру, у якій після констатації Game over можна почати все заново. У цього психологічного казусу широкий спектр наслідків – від байдужого ставлення до власного життя («нічого, потім усе зміню») до нерозуміння незворотності свого втручання в чуже життя. Як кажуть психологи, деякі підлітки вже не сприймають скоєний ними злочин як реальний.

Тож, звичайно, і фільми про тимчасову петлю інтелектуально цікаві, і міркування про них можуть бути гімнастикою для розуму, але добре, якби зараз кінематограф, розрахований на міленіалів, звернувся також до іншої теми. До теми того, що деякі наші рішення й учинки визначають наше й чуже життя на багато років уперед і шансу «переграти» наслідки вже не буде. 

Затишно залишатися до пенсії і, тим більше, на ній, індивідуумом, наділеним підлітковою свідомістю (мовляв, хтось добрий за мене «все вирішить»), але справжнє життя не дуже затишна штука. У тому випадку, звичайно, коли людина намагається прожити його по-справжньому, тобто роблячи саме те, що робити важко. А інакше – на все життя так і залишишся підлітком.

Олег Васильєв, Lenta.UA

Заголовне фото: Twitter