Вчені представили нову теорію появи Стоунхенджа

Археологи прийшли до висновку, що блоки з блакитного каменю Стоунхенджа були доставлені по сущі, спростувавши теорію про те, що гігантські плити повинні були сплавлятися від Уельсу до рівнини Солсбері. Давно відомо, що знаменитий неолітичний пам'ятник складається як з місцевих каменів, так і з деяких джерел, здобутих набагато далі, в Уельських пагорбах Преселі.

Дискусія про те, яким же шляхом ці камені пройшли в Стоунхендж, вже давно пов'язана з унікальним блоком під назвою «Вівтарний камінь», який збирався в дорозі. Популярна теорія передбачала, що Вівтарний камінь - зеленуватий піщаник, імовірно що відноситься до позднесілуро-девонського періоду і класифікується як одна з літології блакитних тонів - прибув із узбережжя Пембрукширу, в Мілфорд-Хейвені, з блоками, потім проплив по Брістольському каналу.

Проте, новий аналіз віку і мінерального складу Каменя і його передбачуваного джерела показав, що вони насправді не збігаються. Замість цього, вчені стверджують, що вівтарний Камінь, ймовірно, прийшов з місць, що знаходяться далеко на сході - близько сучасного міста Абергавенні, при цьому припускаючи, що блакитні камені були перевезені по суші. Фактично, камені могли слідувати по маршруту, дуже схожому на магістральну дорогу, яка сьогодні пов'язує Уельс з Лондоном.

Побудований близько 3000-2000 рр. до н.е., Стоунхендж містить різні групи каменів - зелено-сірі сарсени, так звані блакитні камені і пурпурно-зелений вівтарний камінь. Сарсени з піщанику - найвидатніші плити Стоунхенджа - були отримані в прилеглій місцевості від Мальборо-Даунс, всього в 20 милях від місця пам'ятника.

Менш очевидним, однак, є походження так званих «блакитних каменів» - вільний термін, використовуваний для позначення всіх нелокальних порід, які складають решту пам'ятника. Вони в основному складаються з відносно невеликих блоків магматичних порід «долерит» і «риолит», але також включають в себе так званий «вівтарний камінь», який відрізняється. Зроблений з геологічно більш молодого, багатого слюдою пісковика, вівтарний Камінь представляє собою плоский лежить блок шириною близько 2 метрів, імовірно важить близько шести тонн, в даний час частково прихований під двома впали сарсенів.

Перший докладний аналіз блакитних каменів був зроблений британським геологом і археологом Гербертом Генрі Томасом в 1923 році, який пов'язав більшу частину каменів зі скелями, знайденими приблизно в 150 милях від пагорбів Преселі, в північному Пембрукшир, Уельс. На відміну від цього, доктор Томас припустив, що Камінь Вівтаря збігся з двома оголеннями подібного каменю, знайденого далі на південь.

Першою була так звана «формація Сенні», яку можна знайти між Кідвеллі і Абергавенні в Південному Уельсі, а другою була так звана «Підгрупа Кошестона», знайдена на берегах Мілфорд-Хейвена в Пембрукшир.

Уявлення про те, що вівтарний Камінь прибув з Мілфорд-Хейвена, справило глибокий вплив на теорії щодо того, як блакитні камені були транспортовані в Стоунхендж - з думкою про те, що вівтарний Камінь міг збиратися по шляху. Відповідно, багато експертів припустили, що з Мілфорд-Хейвена блакитні камені і Камінь Вівтаря були відправлені на плотах по Брістольському каналу, перш ніж відправитися на останньому етапі в Солсберійському рівнину по суші. Насправді теорія виявилася настільки популярною, що з тих пір було зроблено декілька спроб відтворити подорож.

Недавні дослідження, проте, поставили під сумнів первинний зв'язок між вівтарним каменем і оголеннями пісковика в Південному Уельсі і Пембрукшир - і аналогічним чином ставлять під сумнів уявлення про блоки, пройдених морем з Мілфорд Хейвена.

Деякі дослідники навіть прийшли до висновку, що блакитні камені прийшли з північних схилів пагорбів Преселі, а це означає, що для того, щоб пройти через Мілфорд-Хейвен і море, їх спочатку довелося б звивистим чином перевезти через пагорби.

Фото: pixabay.com